Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ти весь вечір малювалась і змивала макіяж, і переміряла гардероб, і готувала довгу промову, і скорочувала цю промову до трьох сакраментальних слів, а світ крутився довкола тебе, де-не-де зблискуючи зірками…

Він відповів матом. Видно, був не в гуморі. Перед ним стояла пляшка горілки, і він втупився у неї посоловілими очима.

Ніколи не сідайте відважно за чужий столик, якщо за ним сидить не ваш бог…

Але ти сказала собі: шлях справжнього кохання завжди тернистий, і провадила далі, тремтячи мов осінній листок:

— Я б хотіла з вами зустрічатися. Ви… ви мені дуже подобаєтесь.

Його відповідь мало чим відрізнялася від попередньої.

Буває. Він просто забагато випив. Але ти кохатимеш його і таким, бо твоє кохання велике і безкрає, і… і жертовне, як серце солов’я, котрий співає у терні.

Тільки тебе чомусь усе сильніше морозило.

— З тебе штраф, — прозвучало над головою. Ти машинально звела очі. Його друг стояв поруч і тримав у руці… шоколадку. — Прошу вибачити мого друга, в нього зараз черговий напад пошуку істини.

Яке він мав право втручатись у вашу розмову?

— Коли ми зможемо з вами зустрітись, але щоб наодинці?

Ти виразно подивилася на нахабу, котрий стовбичив поруч, заважаючи вашій розмові, а коли знову перевела погляд на коханого, той… той уже спав, звісивши голову на груди і похропуючи, а з кутка його рота текла слина.

Нічого, ти сильна, і твоє кохання сильне, воно все… все стерпить…

— Не плач, не треба плакати. Візьми.

Винувато посміхаючись, його друг простягнув тобі шоколадку.

Так тебе ще ніхто не принижував.

— Забери її! — крикнула ти так голосно, що на вас почали оглядатися. Твоє кохання намагається вижити, а він… він… — Ти не маєш права! Хто ти такий, щоб… щоб… — тобі не вистачало слів. — Я цього тобі ніколи не забуду! Ми ще зустрінемось і я…я розмажу тебе по стіні!

Спалахи мертво-білого світла, від якого люди стають схожими на роботів, не дозволяли прочитати відповідь на його обличчі. А може, то сльози винні?

Ти вибігла з клубу і дременула світ за очі.

Додому ти прийшла над ранок. Тобі здавалося, що мама цього не помітить, бо завжди спить, коли ти повертаєшся з дискотеки, але вона раптом вибігла назустріч і кинулася обмацувати тебе з усіх боків:

— З тобою все гаразд? Чому так пізно? Що сталося? Ти плакала? Маріє, не лякай мене…

Ти навіть уявити собі не могла, що твоя мама може так за тебе хвилюватися. Ти збиралася спокійно пояснити їй, що ти доросла людина і маєш право ходити всюди, де тобі заманеться, але натомість розревілася, як та мала дитина з дитячої лічилки, яка впустила в річку свій м’ячик; мама запитувала, що сталося, тормосила тебе, гладила, обіймала і притуляла до себе, лякаючись усе сильніше й сильніше, а ти стояла на березі річки і дивилась, як відпливає від тебе твій м’ячик, твоє дитинство, і тобі було так гірко від того, що ти більше ніколи не візьмеш цей м’ячик в долоні і не притулишся до нього щокою, що ти знову і знову починала ревіти.

Як добре ти тепер розуміла, чому жодні запевнення, буцімто мама купить новий м’яч, не могли втішити Таню з дитячої лічилки! Бо Таня перестала бути дитиною.

Мама дала тобі чаю з медом, закутала тебе в ковдру, заколисуючий спокій кухні ніби повернув тебе у давні часи…

Ковтаючи слова, ти почала розповідати про те, про що так багато передумала, чим жила останні роки, чим марила; мама не перебивала тебе, але ти все одно поспішала, бо тобі так багато треба було встигнути їй розповісти… та коли ти підійшла до найголовнішого, найгіршого, найстрашнішого, навіть не підійшла, а тільки спробувала підійти, мама так голосно поставила горня на стіл, що прокинувся Сашко. Він вийшов із кімнати, потираючи сонні очі: — «Що сталося?» Мама відправила його у ліжко: «Йди, золота моя дитино, йди спати…»

А потім сама до себе: «Я напевно поїду звідси, я більше так не витримаю… Мене давно вже кличуть до Італії, там і місце для мене тримають, без роботи не залишуся. Ви вже великі, набагато менших дітей залишають…»

Ти мовчала. Може, якби ти заперечила, мама б не поїхала, вона ніби чекала твоєї реакції.

Вона чекала до останку, навіть коли була відкрита віза, зібрані речі, призначена година й місце збору… а ти мовчала. Вона чекала й тоді, коли ви поїхали разом із нею на вокзал, і обнімаючи тебе, чекала, і сідаючи в бус… чекала, що ти скажеш «ні», що попросиш: «не треба, мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», і якщо б ти тільки відкрила рот, вона одразу б відмовилася від поїздки, вона махнула б рукою на витрачені гроші й залишилася б із вами… і все могло піти по-іншому.

Бус від’їхав, а ти довго ще стояла на площадці, тобі здавалося, що це сон, що це неправда, що мама ось-ось зупинить бус і вибіжить звідти, і скаже, що вірить тобі, бо як можна не вірити своїй дитині… ти шепотіла: «мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», але водночас ледве стримувалася, щоб не стрибати і не плескати в долоні.

Відтепер ти вільна, — геть обітниці! — ти робитимеш усе, що забажаєш, гулятимеш усюди, де тобі заманеться, ніхто відтепер не зможе тобі наказувати.

…Десь через місяць пекло нагадало тобі, що ти живеш не в Раю і що тут не прийнято стрибати й плескати в долоні.

Ти поверталася зі школи до будинку своєї нової подружки — колишньої відмінниці з першої парти, до якої ти переселилась одразу після від’їзду мами, — і шлях твій, як завжди, проходив через Цитадель — старовинну, збудовану австріяками на горі оборонну споруду з чотирма бастіонами й великою казармою в центрі, яка тепер зовсім не казарма, та й бастіони не бастіони, але ж можна собі уявити, яким усе тут було раніше, і написати про це твір.

І ти уявляла, і замість того, щоб культурно обходити гору, простувала навпрошки, добре, що в дротяній огорожі був отвір. У листопаді швидко темніло, але ти на це не зважала: будинок подружки був майже поряд, рукою подати.

Цього дня ти дісталася до нього аж під ранок.

У квартирі, де ти тепер мешкала, вся сім’я була на ногах: тато обдзвонював лікарні й морги, бабця пила валер’янку, колишня відмінниця пиляла нігті й доводила всім, що Марина — так вона тебе називала — доросла «женщіна», і якщо вона вирішила провести ніч поза домом, то це «її бізнес», і нема чого «капати їй на мозги».

Був тут і Сашко, з яким зв’язалися насамперед, коли зрозуміли, що школа вже давно замкнена, а тебе нема.

Коли ти нарешті прийшла, твоя нова подружка одразу взяла тебе за руку й завела до своєї кімнати: «Кіна не буде, народ, розбігайтесь». Посадовила на свій диван: «Калісь, Маринка, хто він і скільки він тобі забашляв, ну не жмись, ми ж з тобою друзья з першого класу…»

Ти монотонно заговорила:

— Я побігла… а потім перелізла через стіну… знаєш, як спускатися від Цитаделі, там на розі є монастир Святого Лазаря… я просиділа там дві години… а потім… не знаю, я не могла знайти до вас дорогу… поки не почали їздити трамваї… було темно, ми бачились тільки мить, але я його впізнала, і він… здається, він теж мене впізнав.

— Ти що мені тут втираєш про монастирі і святих? Я тебе про що питаю?

З-за дверей несміливо прозвучало:

— Може, їсти будете? — і подруга потягнула тебе на кухню.

— Уболтали. Перекусимо і ти мені все розкажеш, але з подробницями.

Ти кивнула, вирвалася з її рук і побігла в туалет. Через хвилину ти зрозуміла, що блювати не маєш чим, і, похитуючись, вийшла. До тебе підбіг Саша і зашепотів:

— Ходімо звідси, Маш, це недобрі люди, вони стільки всякого про тебе говорили, поки тебе не було. А я… я так боявся, що з тобою щось сталося… Добре, що ти жива. Що я сказав би татові, якби з тобою щось сталося? Я ж чоловік, я мушу тебе охороняти. Мама вчора дзвонила, казала, що доїхала добре, що має роботу, хотіла з тобою поговорити… Знаєш, Маш, — він узяв твої холодні руки у свої: виріс, змужнів за ті кілька років, коли ти не звертала на нього уваги, — ми разом упораємося з усім, ми — сила, я тобі все допомагатиму робити, серйозно… пам’ятаєш, як ти носила мені пісочок у відеречку? Я нічого не забув. Нас… нас тільки двоє залишилося…

35
{"b":"568656","o":1}