Ну от, зараз почнеться допит, треба щось терміново вигадати…

Марія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вона ніколи б не подумала, що він уміє розмовляти з таким їдким сарказмом, що здатен так чітко й рішуче давати вказівки, вона неначе наштовхнулася на прихований усередині нього стержень, зовсім не помітний у повсякденності. І те, що він подумав глянувши на неї, зрозуміти було неважко.

— Вибач, що я підслухала.

— Це було досить легко зробити.

Він знову сів у фотель, у якому просидів увесь вечір. Його друг спав учора в іншому фотелі, — таке враження, ніби вони поділили місця під сонцем.

— Я зараз.

Його жінка миттю згинула з-перед очей.

А час ішов. Приїдуть — не приїдуть. Надвоє бабка ворожила: або вмру, або буду жила.

— Ось.

Вона з’явилася так само раптово й нечутно, поклала перед ним пачку грошей, перев’язаних гумкою, і відрапортувала.

— Тут було всього дві тисячі в доларах і сімсот у гривнях. Я витратила сто тридцять ві…

— Стоп, — Влад підняв руки, — не так швидко: я не банкір.

— Це гроші з весілля.

— Бачу. Ти могла б сісти? — роздратовано кинув він, вкотре пересвідчуючись, що пачка «Мальборо» порожня.

Вона сіла на диванчик, хоча до вільного фотелю було ближче.

Знову його вовкулака чіплявся до дрібниць!

— І я не податківець, щоб мені складали список доходів і видатків.

Зосереджено торкнулася чола.

— Я так… звикла.

— Зараз сюди приїдуть двоє… гм… шантажистів, — вирвалось у нього проти волі.

«Партизанами нам, куме, вочевидь не бути».

Чорні очі уважно зупинилися на ньому і вже не квапилися ховатись. Заведіть собі персональних шантажистів — і увага жінки вам гарантована.

— Я правильно зрозуміла: вони хочуть три тисячі?

Отже, вона, значить, все зрозуміла. Чудово! А він саме зібрався нічого не пояснювати. Пожартував, мовляв…

— Гроші я маю: усе збираюся купити нову машину, і ніяк не зберуся. Але, думаю, тисячі їм буде аж забагато.

— Шантажисти не зупиняються на досягнутому.

— Я теж дивлюся американські фільми і в курсі, хто такі шантажисти і з чим їх їдять…

— Ти стикався хоча із одним?

Вона щось не про те питала. Та ще й усміхалася при цьому. Хіба нормальна жінка не повинна засипати його запитаннями на кшталт: та ти що, а хто, а за що, а що ти знову накоїв, скотино, а де ти гроші збираєшся взяти, бо я з весілля вже всі витратила? Хіба не повинна сплескувати в долоні і йойкати раз за разом: я так і знала, що твоя поведінка до добра не доведе! — і бігти обдзвонювати всіх своїх подружок: ти уявляєш, що сталося?.. Цікаво, чи шантажисти хоч уявляють, яку посмішку викликали у його дружини?

— Ну, поки що не стикався…

— Ти збираєшся торгуватись?

— Я не збираюсь торгуватись. Я збираюся віддати їм цю тисячу і… все.

— Це добре.

Що для неї добре? І чому вона не запитає про головне?

— У будь-якому разі ініціатива залишиться за мною.

— Вільний простір…

— Що?

— Ти маєш на увазі вільний простір, яким у жодному разі не можна поступатися. Хоч би що сталося.

Щось не про те говорила, а час минав.

— Можна й так сказати… Мене звинуватили у зґвалтуванні.

Не треба було говорити, але він не міг стриматися, слова пхалися на поверхню, кортіло спробувати їх на слух, а ще дужче кортіло перевірити її реакцію, бо ламати двері у власному домі якось не випадало.

Вона стисла кулаки, щосили втискаючи їх у диван, і… поблідла, чи що? Не розумівся він на всіх цих тонкощах жіночої натури.

— У згвалтуванні неповнолітньої.

Хотів добити — себе чи її?

— Ти…

Ну ж бо!

— … впевнений, що треба платити?

Не про те питала, не про те. А чи робив ти це, Бармак, — ось про що мала б запитати.

— Мушу платити. У них є докази.

Кивнула головою, немов погоджуючись. Із чим погоджувалася, що про нього зараз думала?.. А часу майже не лишалось.

— Ці докази вагомі? Я маю на увазі… засудити за ними можуть?

— Ну, аналізу ДНК вони не мають. Але… є стаття про розбещення неповнолітніх… не знаю, я не юрист.

У двері подзвонили.

Вона швидко глянула на нього, він заперечливо хитнув головою і встав. Жінка залишилася чекати у вітальні, і він був певен, що не побіжить за ним, не втрутиться, не сплутає йому карти… ця певність додавала йому відваги.

За дверима не ховався вовкулака, але відчуття було таке саме, як у сні.

— Вони у вас? — дідуля аж горів нетерплячкою, крутився на сходах, мов дзига, стріляючи поглядом навсебіч, зате бабуля стояла твердо, як скеля, міцненька, непохитна… стояла і тримала за лікоть свою онуку.

— А фотокартки, висновки лікаря?

— Ось, — він крадькома висунув із-під поли піджака великий конверт. — Але спочатку… — він простяг руку.

«Пода-а-айте бідному закарпатцю, після наводнє-є-єнія ми…»

— А компакт?

— Що за… компакт?

— Компакт-диск, з якого були видруковані ці фотографії. Зйомки проводились цифровим фотоапаратом і зараз можуть гуляти в інтернеті, який сенс мені вам платити?

— Що? Ви хочете нас обдурити?

— Запитайте у того, хто знімав.

Парочка синхронно повернулася до дитини.

Дитина дивилася собі під ноги, панамка затуляла обличчя, джинсовий сарафанчик висів, як на вішалці… вся немов зменшилась удвічі відтоді, як він її бачив востаннє. Не хотіла, певно, сюди йти, примусили…

— Беріть гроші й давайте її сюди, — рвучко сказав Влад, беручи дитину за руку й одночасно простягаючи їм десять сотенних купюр. У дідулі заблищали очі й, забувши про обережність, він вчепився в гроші сухими пальцями, Влад у цю мить потяг дитину до себе.

Вона була важливіша, аніж тисяча гривень.

— Дуже добре.

— То знімки вам не потрібні? — нагадав дідуля, аж бабуля вп’ялася в нього спопеляючим поглядом. Нічого не петрав цей дідок у справжньому шантажі.

— Покажіть.

Короткий рішучий тон діяв на нього, як на мишку — погляд удава.

— Ось. Тут усе.

— Ми вже йдемо, — скомандувала бабуля, спритно відбираючи у своєї половини гроші й жвавенько повертаючись у напрямку воріт… залишаючи свою рідну онуку в руках ґвалтівника.

— А й справді, навіщо вони мені… — раптом мовив Влад, простягаючи їм конверт із доказами. Бабуля завмерла, а її щелепа повільно опустилася донизу — два мостики і три золоті коронки ще радянського відливу — він міг у цю мить легко відібрати гроші, але передумав. — А загалом нехай будуть у мене… на всяк випадок. І ще одне. Щоб духу вашого тут не було за п’ять секунд. Раз…

Так рідко випадає нагода по-справжньому побавитися!

Коли вони підтюпцем добігли вимощеною каменем доріжкою до вулиці, він відчинив двері й мовив:

— Заходь. Заходь-заходь, тебе продали за штуку, а я тебе купив, тому нема чого з надією дивитися їм услід.

Дитина увійшла. А що їй залишалось?

У його жінки, коли вона їх побачила, зробилося, мабуть, таке саме обличчя, як у нього, коли він сьогодні зранку зайшов до завідувача.

Дитина висмикнула лікоть, метнулася кімнатою, немов мишеня у мишоловці, зрозуміла, що нема куди втікати, впала на диван, аж пружини заскрипіли, і прошипіла:

— Чого витріщилися? Побережіть очиці.

Зорянина дочка без косметики і супермодного одягу виглядала, м’яко кажучи, блякло. Влад згадав, як у понеділок вона в цьому ж одязі сиділа під його кабінетом, чекаючи своєї черги, і розглядала свої сандалі. А потім…

— Ну, що ви зі мною зробите? — вона демонстративно схрестила руки на грудях, переводячи злісний погляд з нього на жінку і навпаки. — Доб’єте?

Не дивно, що він її не впізнав, коли повернувся того ж дня додому. Одяг, зачіска й косметика здатні змінювати людину до невпізнаваності. І погляд. Цей погляд він теж уже бачив одного разу, — зацькований погляд відважного мишеняти, яке все-таки ризикнуло прийти сюди знову, хай навіть під конвоєм.

— Хто що питиме? — вхопився Влад за соломинку, яка дозволяла йому протриматися на плаву ще певний час, перш ніж потонути остаточно.