— Тобі привіт від Зірки…
Він спробував спокійно вдихнути. От на кого вона схожа! Її дочка.
Нагорі у коридорі з’явилася його дружина.
Він спробував спокійно видихнути.
Дівчисько повернуло голову і, не відриваючись від нього, мовило:
— Ти і в спальні будеш за нами підглядати?
А тоді до нього, до Влада:
— Ми ж зараз ідемо до спальні, чи не так?
Влад застряг десь між вдихом і видихом.
Марія сіла на ліжко і хвилину сиділа, не рухаючись. Потім не стрималась і впала на нього горілиць. З очей бризнули сльози.
Якби її чоловік подивився на себе збоку, він би, напевно, вмер на місці. Добре, що вона встигла добігти сюди. Якось негречно було б розсміятися їм в обличчя.
Марія лежала на ліжку, затискаючи обома долонями рот, але нічого не могла з собою вдіяти. Останній раз вона так сміялася ще в далекому дитинстві. Тато називав її найбільшою реготухою в місті Львові.
Тато… Це було в іншому столітті.
Марія замовкла і втупилася поглядом у стелю. Лежала так, не рухаючись, довгий час. Але дивна думка вже визріла у слова — затискай, не затискай рот, — вже оформилась, намітила собі шпаринку у барикадах, приготувалася випірнути з глибини на поверхню…
Дивна, дика, неймовірна думка.
Невже їй судилося прийти у цей дім, щоб віднайти тут свою загублену душу?
Марія рвучко встала. Гм… досить непоганий пролог вийшов би… для низькопробного роману. Вітаю.
От і голова закрутилася. Так тобі й треба.
Марія відважно прочинила двері спальні і…
— А я вас чекаю.
П’ятнадцятирічна монна ліза чарівно усміхнулась і переступила з ноги на ногу. Дитина на таких височезних підборах мала б давно впасти, або хоча б утомитися за день настільки, щоб під вечір із задоволенням спалити ці підбори, але ця дитина чомусь не падала і не виглядала стомленою, лише збентежено кліпала віями, — «Макс-Фактор», не інакше, — і ніяковіючи, смикала на шиї хрестик із гематиту.
Не відчиняйте відважно двері спальні в чужому домі, якщо не посадили заздалегідь на килимок із того боку свого особистого охоронця.
— Навіщо я вам потрібна?
— Як навіщо? Нас не встигли познайомити, але Володимир Григорович розтлумачив мені, хто ви насправді… і що ви для нього означаєте… виходить так, що я… я страшенно помилилася…
Затинаючись на кожній букві, червоніючи і топлячись від власної мармеладності, вона белькотіла і белькотіла:
— Я хочу вибачитись… Чесно-чесно, я одразу помітила, що ви чудова, фантастична людина, я цілу годину стояла тут і думала, як вам краще про це сказати…
Марія зрозуміла, що звички стискати кулаки вона не скоро позбудеться.
— Цілу годину? Постукали б.
— Що ви, я не сміла. Я думала, що ви… ну що ви хочете побути на самоті…
«Поплакати, себто».
— Я, напевно, дуже вас засмутила… повірте, це все ненавмисно…
«І вирішила глянути, наскільки сильно ти мене ненавмисне засмутила».
— Ось, візьміть, будь ласка, я знайшла його під сходами… Він, правда, трішки прив’яв…
Вона витягла руку з-за спини…
Весільний букет!
Її загублений весільний букет!
Геть зів’ялий. У руці з довжелезними червоними нігтями… Її загублена зів’яла душа.
— Наступного разу стукайте, не соромтеся, — стиснула Марія букет у долонях і зойкнула, хапаючись зубами за палець. Букет складався з величезних білих троянд і навіть такий, зів’ялий, зберіг свої колючки.
«Завтра… ні, сьогодні ж сідаю за роман. Всі аналогії — як на замовлення. Треба лишень додумати фінал…»
Біль допоміг упоратися з виринулим зі споду несподівано яскравим бажанням.
Дівчина присунулася ближче й ангеликом зазирнула їй у вічі, а охоронець десь забарився, не видно було охоронця на видноколі, не чутно… ні втікати не пасувало, ні кликати на поміч.
— Я не помилилася, — зашепотіла захоплено… обіцяла, припрошувала, заманювала. — Я думала, якщо у Володимира Григоровича є жінка, вона неодмінно така, як ви, така ніжна, чутлива, така… самотня. Можна я буду вашим другом?
Щось загрозливо клацнуло усередині.
— Ви не пошкодуєте… обіцяю…
І мова яка правильна раптом стала.
— Ви мені вибачили?
Скільки ж на ній оцих капустяних листків навішано?
— Скажіть, що ви пробачили мою ганебну поведінку…
Господи, на кого ж вона схожа?!!
— Бачите, я стаю перед вами на коліна…
Вона гупнулася на килимок і склала рученята, як для молитви. Косички зворушливо обвисли.
Момент істини обірвався.
Марія уявила собі, який вигляд вони мають збоку, — і запобіжники акуратно стали назад на свої місця.
— Рекомендую зазирнути до вітальні: там багато кришталю, порцеляни, є де розвернутися.
П’ятнадцятилітнє ягня миттєво показало свої вовчі ікла:
— А я планувала до спальні…
І затряслася від сміху на килимку.
Агов, охоронці, де ви ходите, коли вас нема?
— Може, зайдеш? — запропонувала Марія відступаючи.
Панна здмухнула з чола косички, сіла на п’яти і глянула на неї з-під лоба.
— Ти мені все зіпсувала, уродка. Засохни, як цей букетик.
Марія подивилася на букет, а потім на панну, яка, блазнюючи, валялася перед нею на колінах.
— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться вперіщити тебе цим букетом межи очі…
Панна презирливо скривила ядучо-червоні, чітко окреслені чорним олівцем губи. Мабуть, уявляла.
— Але я не можу цього зробити. Спитай чому. Давай, запитай.
— …Ну?
Марія повільно усміхнулася, точніше — усмішка сама розтягнула її уста до вух.
— Поговоримо про це завтра. На добраніч.
І акуратно зачинила двері.
Коли в тебе просять допомоги на колінах, хай навіть блазнюючи, — важко відмовити.
Марія пройшлася від дверей до вікна.
Треба зіштовхнути цю панну з тонкого леза бритви, по якому вона зараз ходить, бо такий спосіб пересування — не найкращий.
Треба здерти з неї чорні окуляри й показати, що обіч леза не провалля, а висока м’яка трава, в яку можна падати і падати досхочу.
Треба тицьнути її носом у бінокль і сказати: дивись, які неосяжні горизонти на цій планеті, а ти бачиш перед собою лише вузький чорний тунель.
А для початку її треба заінтригувати.
…Марія повільно перетнула кімнату назад від вікна до дверей.
Вузьке лезо бритви вигиналося під її ходою, а праворуч і ліворуч чорніли провалля і щось не видно було високих м’яких трав, в які можна падати і падати досхочу, і горизонти чомусь не хотіли розширюватися за межі чорного вузького тунелю.
Тож нехай її ворогам поталанить більше. Хоч їм.
Її ворог із жалістю згадав про кав’ярню на Академічній, зітхнув і хитнув головою: не будемо прискорювати подій. Подивимося, подумаємо, обміркуємо.
Біда розляглася на спорожнілому килимку. Правильне вона все-таки вибрала місце. Тепле-е-еньке.
Нарешті остаточно розпакувавши і поскладавши свої домашні пожитки, Марія зачинила дзеркальну шафу й вирішила, що стільки дзеркал для одного дому вочевидь забагато. Одне вона вже розбила. Добре, що ніхто не помітив.
Марія ойкнула і прикрила долонею рот.
Вона забула винести сміття!
За частку секунди опинившись у передпокої, вона побачила, що сміття зникло. Постоявши, вона повільно пішла до себе.
Влад поставив відро на місце і, відкривши підвісну шафку, — просто задля цікавості, — ознайомився з масштабами завданого йому збитку.
Масштаби — чого гріха таїти — вражали.
З усього посуду, що надавався до биття, залишилось одне-єдине горнятко. Підозрюючи, що без закону Мерфі тут не обійшлося, Влад узяв його до рук — і невесело всміхнувся: так і є.
Коли у вас перебили весь посуд, окрім одного горнятка, придивіться до нього уважніше: воно обов’язково виявиться надщербленим, тріснутим і без ручки…
Він дивився на нього і дивився, аж поки воно не вислизнула з рук, і не розкололося в мийці навпіл.
