Щодо Марії, то вона кави не вживала. Чаю теж. Пила лише воду.

— Ти завжди так повільно рухаєшся? — обірвало її дівча, яке сиділо й мислило собі, що воно зійшло з обкладинки журналу і своїм зішестям безмежно втішилр всіх. — Тебе Володя взяв за рекомендацією, чи просто з вулиці?

— Мене?

— Тебе, тебе, не мене ж. У мене такі рекомендації, що тобі й не снилися. То як?

— Гм… За рекомендацією. Мабуть.

— Ну дивись, бо я злодійок не люблю. У мене гроші завжди розкидані де попало, січеш? Коли щось пропаде, буду знати, з кого питати.

— Прошу, ваша кава, Ілоно Богданівно.

Оте «Ілоно Богданівно» подобалося найбільше. У житті так рідко випадає нагода по-справжньому побавитись.

— Щось іще? — уважно і серйозно запитала Марія. — Я можу зробити канапки, а підлогу помию пізніше.

— Ти хочеш, щоб я стала такою ж грубою, як ти? І взагалі, — гордо тріпнула дівчина головою, — щось ти забагато розпатякалась. Я розпитаю Володю, за якими такими рекомендаціями він тебе брав.

А ложечка стукала об стінки філіжанки, гарячково змішуючи чорне й гірке з білим і солодким, правду з брехнею, а поряд лежала сіль, змішана з попелом, — і що робити з прихованою істиною — Марія не знала.

Витягати її на світ Божий — чи дати собі і їй спокій?

— Ну то я йду мити підлоги… Ілоно Богданівно.

— Йди-йди.

Марія подумала і… залишилася.

Є зуби, яких не можна врятувати, хоч лягай і вмирай біля бормашини. А є клієнти, які воліють бачити радше труп стоматолога, аніж свій коханий зуб у його обценьках.

І за законом Мерфі, саме ці клієнти бояться знеболюючого уколу більше, ніж тонни мікробчиків, які живуть у їхньому роті, як у себе вдома, бояться маціпусінької голочки…

Як дехто боїться тополиного пуху.

— Підіть до іншого стоматолога, — припинив умовляти клієнта Влад і розвернувся до столу з паперами.

— Ну й піду, раз ви нічого не вмієте! За гроші повивчалися, за гроші лікуєте! Банда! Усі лікарі — одна велика банда!

Влад пропустив був цю знайому до зубного болю формулу повз вуха, але в останню мить нагодився в думки давній знайомий його вовкулака і торгнув його за рукав.

— Усі? — обертаючись до лікарененависника, який мстив йому за пережитий страх і сором, перепитав Влад, розуміючи, що не слід було запитувати, але вовкулака є вовкулака, і одного разу з’явившись, він не щезне з його думок просто так, — цей вовкулака на прізвисько Нудьга.

— Усі-усі, догробите людину ні за що, ні про що, та ще й гроші здерете, як за бісову маму!

— Ну то вмирайте, — якомога спокійніше порадив Влад. — Помирайте самі. Чому ви приходите до нас, витрачаєте гроші, чи вас хтось сюди насильно тягне, якщо ви хворі — то вмирайте, і не забирайте у тих, хто насправді хоче жити, дорогоцінного часу?

— Я… я плачу податки і маю право вимагати…

— Я теж маю право вимагати, щоб моя зарплатня була більшою, ніж зарплатня прибиральниці у банку, і якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно, коли ви тицяєте мені ваші гроші, а подумки бажаєте, бодай він подавився ними, а чи носите оберемками пляшки і коробки, ніби всі лікарі алкоголіки й закусюють виключно цукерками, то ви глибоко помиляєтеся?

— Ви… ви ще почуєте про мене, я цього так не залишу!

— Прошу звільнити кабінет.

Тиша набрала пишних форм пані Ніни і присіла перед ним на кріселко.

— І що тепер, Григоровичу?

— А тепер, Нінок, я вас укатруплю, як казали моя…

— Що то за тип бризкає слиною у тебе під кабінетом? Радий вас бачити, пані Ніно.

Олег, як завжди, увійшов не стукаючи.

— Який тип? A-а, той тип. Ніндзя-черепашка, як сказала б твоя мала.

— Моя мала сказала б конкретно: Донателло або Мікеланджело, вона їх усіх знає в обличчя, а ви що знаєте, докторе Бармак, окрім зубей і вставних щелеп? Отож бо й воно. Неромантична в тебе професія.

— Не те що в тебе. Постав коронки, звідки взяв.

— Ставлю. Які плани після роботи?

— А ти чому не на роботі?

— Взяв відпустку. До речі, тобі як щойноодруженому чоловікові теж належиться відпустка. Медовий місяць називається, чув про такий?

— Не чіпайте його, інструмента теж не чіпайте, і взагалі, я йду запрошувати наступного відвідувача.

— Чому твоя медсестра так мене не любить?

— Бо вона однолюбка і любить тільки мене.

— Я все чую, Григоровичу!.. Так, хто сюди?

— Як же ти без своїх студентів і своєї «анатомки» проживеш?

— Нічого, я свиснув додому пару печінок, нирочок, мозок недавно свіженький надійшов: ось ти знаєш, як готувати мозок, — ні? А моя жінка знає, на вечерю буде шикарна страва, пальчики оближеш. Чому твоя медсестра так на мене дивиться?

— Бо вона, окрім зубей і щелеп, нічого готувати не вміє. Не той профіль.

— Щоб вам язики повсихали таке верзти.

— Кожна професія накладає свої відбитки на психіку, підтверди, Владе.

— Я вас слухаю.

Новий пацієнт переминався з ноги на ногу. Не люблять у народі стоматологів, а за що їх любити?

— Взагалі-то я хотів із вами познайомитись.

— ?..

— Я Марійчин брат. Олександр. Учора повернувся з Києва. Не встиг на весілля.

Та-ак…

Влад потер око. Брата йому ще не вистачало до повного щастя, от усе має, тільки її брата бракувало.

— Точно, а я думаю, звідки я цього юнака знаю! А ти мене пам’ятаєш, Сашко?

— Ви жили під нами, пані Ніно. Звісно, пам’ятаю.

— Звідки, ти ж ніколи не виходив із дому, а тепер он до Києва поїхав. Дивіться, дивіться яким став легінем, не впізнати. Як мама поїхала до Іспанії, так ти одразу змужнів.

— Вибачте, але мама в Італії.

— Як час сплива. Скільки тобі вже?

— Двадцять.

— Саме смак. Жартую я, все жартую. Сама такого виховую. А як це ви, Григоровичу, досі ще не познайомилися з родичами вашої жінки?

А навіщо? Ні, він знайомився, звичайно, але заочно, — поговорив з тещею по телефону… А от про брата нічого не чув.

— Це не тебе я бачив учора навпроти будинку Влада? — запитав Олег, не спускаючи очей з хлопця.

— Мене. Я одразу з вокзалу поїхав до вас, Володимире Григоровичу, хотів побачити сестру, привітати, подзвонив, але ніхто не відчинив дверей.

— Вибач, але до мене черга…

— Я зайду після роботи.

— Ми зайдемо після роботи, а поки що підемо перекусимо, — втрутився Олег, простягаючи руку до… як там його звати?

Була б його жінка круглою сиротою, — от було б добре… Цікаво, чим там вона займається у його домі?

Зачиняючи вікно, Марія вразила порізані пальці. Від води порізи розмокли і де-не-де знову виступили краплі крові.

Вона обернулась і сіла, сховавши руки під фартухом.

Стіни ще хоч трохи втримували прохолоду. Знадвору пуховою периною лізла до хати божевільна задуха.

«А в нас свого божевілля вистачає».

— Ось… ось і ось!

Марія спробувала пригадати, в якому фільмі вона це вже бачила. Гори розбитого посуду валялися на підлозі. На поличках ще кілька горняток чекало своєї черги.

От що буває, коли не погоджуєшся мити підлогу. І це ще не найбільше покарання за таку велику провину.

— Тобі доведеться все це прибирати, — з усмішкою, яку напевно вважала невимовно вбивчою, Ілона Богданівна розбила глечик. І усміхнулася ще ширше. — І платити за все будеш ти, усєкла? Я вже подбаю про це, не переживай.

— Твоя кава вистигне, — коротко відповіла Марія і рефлекторно відсахнулася, коли порцелянова філіжанка бризнула осколками і кавовою гущею їй під ноги.

— А коли за все розплатишся, — дівча страхітливо зашипіло, — тоді можеш забиратися звідси хоч — до Жаб’ячолапівки, а хоч — іще далі. А ні, то можеш себе на «стометрівці» нашій випробувати: а раптом якогось старого хруня підчепиш, він тебе на машині покатає, морозиво в стаканчику купить…

— Гарний хрестик, — відповіла Марія.

Хрестик справді був гарний — з гематиту, масивний, висів на чорній шнурівці й так не в’язався з усім образом ляльки Барбі, що Марія тільки тепер його помітила. І не втримала язика за зубами.