Валя не вірила, і тоді Тимоша брав її на руки, цілував і намагався винести в двір, щоб усім довести свою любов до дружини.

— Прощаю, — шептала Валя, і Тимоша відпускав її...

Тимоша до самозабуття любив дружину й дочку. Валі він допомагав готувати обід, завжди, йдучи, на виклики, забігав на базар, а для дочки приберігав карбованець-другий «на пудру». Тимоша не дуже знався на косметиці і, наперекір дружині, радів, коли Лєра перефарбовувалася в інший колір або наклеювала довгі-довгі вії.

— Лєрко, ти — як бог!

Марта увійшла в Троянову сім’ю, як своя. Гроші за квартиру Трояни відмовилися брати, за харчі теж.

— Живи, як вдома, — сказала Валя.

— Тимоша ще не розмінювався на копійки, Марто, — заявив Троян, коли Марта спробувала якось дати йому гроші. — У мене цих грошей повні трюми.

Валя гірко посміхнулася: ніколи не мав він грошей. Ні «калимів», ні «лівих» підробітків. Вся Холодна гора знала випадок, коли Тиміш «затопив у пику» піжона з восьмої квартири, який, даючи йому зіжмакану десятку за якийсь там-ремонт, сказав:

— Бери, морячок, або півлітру всушиш, або на машину складай...

Більше ніхто на Холодній горі не насмілювався давати «калима» Тимоші Трояну.

Лєра влаштувала Марту на тій же пошті, де працювала сама. Посадили Марту біля віконечка видачі листів «до запитання». Хороша робота! Сотні людей щодня звертаються до Марти. Багатьох вона вже знає і шукає листи, не вимагаючи посвідчень. Вона бачить щасливі й сумні обличчя, очі, що світяться радістю, вчитуючись в аркушики паперу, і заплакані... Ось цю дівчину — Коваленко Л. Г. — Марта знає ще з осені... Майже щодня приходить вона і з надією питає Марту:

— Нема?

— Нема...

Потім Марта помітила, що вона вагітна.

— Нема?

— Нема, — зітхала Марта.

Дівчина більше не з’являлася...

Інколи надходили й Марті листи: від мами, чи від Асі, чи від Марійки. Та від кого чекала найбільше — не було.

А все Лєра. Якби не вона, то Марта ніколи б не наважилася написати листа Запорожному, так ні ж, ушпинилася: напиши та напиши... І написала, а що — хоч убийте, не пам’ятає Марта. Наче в чаду писала щось про піщаний курган, про ялинки біля ганку... Послала не на Вигонівське лісництво, а в Степовий лісгосп, щоб йому передали... І відповіді нема. Уже минуло чотири дні — і нема...

— Чудна, — заспокоювала Лєра. — За чотири дні той лист і до хутора не дійшов.

— Слухай, Лєро, а що я писала йому, га? — запитала Марта.

— А ти не пам’ятаєш?

— Ні... не все пам’ятаю...

— Він зрозуміє, — заспокоїла Лєра. — Якби я отримала такого листа, то вже сьогодні була б у Харкові.

— Бре...

— Клянусь... Ти ж бачила, що я плакала, коли ти мені читала... І мені щось Петро не пише...

— Позавчора ж був лист, — нагадала Марта.

— А він казав, що буде щодня писати... Я оце вирішила, Марто, коли він повернеться з відрядження, — розкажу йому про все... Бо мені вже набридло ходити в ту... консерваторію і вивчати напам’ять афіші оперного театру... Покине мене Петя, — сумно промовила Лєра.

— Не покине, Лєрко, ніколи. От побачиш! — заспокоїла подругу.

...Лист прийшов з вечірньою поштою. Марта нетерпляче розірвала конверт і похолола від несподіванки: писала Ярина.

«Марто, твій лист, який ти писала Іванові, потрапив до мене випадково. Він абсолютно не здивував мене, бо все, що ти написала, я знаю. Ти сама говорила мені колись на хуторі... Пам’ятаєш? Не думай, що я відьма, що я кричатиму на весь район і рватиму на собі волосся, проклинаючи тебе. Не буду. За ці два роки, що я живу на цьому засланні з Іваном, я багато дечого передумала і пережила. Ти ж живеш тільки своєю давньою дівочою мрією і першим коханням. Я вірю, що ти любиш його, і він, Марто, знає про це, хоч приховує сам від себе. А я відчуваю, бачу, як спалахують його очі, коли хтось згадує твоє ім’я... І ще я знаю, що восени, на твій день народження, він їздив на Овечий і вирізував на стовпчику біля ганку якісь зарубки... Мені все розказала Ганна Карагачева... Ми живемо дружно, але якось холодно, байдуже... Може, в цьому винна я, а може, ти... І він звик до цієї байдужості, чи, може, шукає забуття і душевного спокою в своїй каторжній праці, в цих лісах, які стали для нього всім: любов’ю і горем, щастям і радістю... Я тобі пишу про це, бо й мені тяжко, Марто, бо я теж мушу щось робити, щось вирішувати, бо так далі жити не можна... Тобі добре, бо ти в мріях, хоч і в тяжких, а я в глухому забутому степу. Твого листа я передала Івану. Я не ображаюся на тебе. Ярина Поливана».

Марта зачекала, поки Лєра здасть зміну, і вони разом вийшли з пошти.

— Що він пише? — допитувалася Лєра.

Вони зупинилися біля театру оперети, і Лєра взяла лист. Прочитала й повернула подрузі.

— Що ти скажеш, Лєро?

— Треба подумати. — Лєра йшла деякий час мовчки, а потім сказала: — Вона, ця Ярина, його не любить.

— Не вигадуй, Лєро.

— Якби кохала, то не написала б такого... поміркованого листа. Вона втече від цього нещасного Запорожного і зробить винуватою тебе, — вирішила Лєра.

— Ти божевільна, Лєрко!

— Можливо, але розумна.

Дівчата розсміялися.

Лампочка в коридорі перегоріла і Лєра довго не могла знайти дверей.

— Тимоша, давай світло! — гукнула вона.

— Народ прийшов з роботи! — почувся веселий голос Трояна. — Валю, на бак!

Двері широко відчинилися, і Лєра побачила усміхнене обличчя капітана Рибакова.

— З-звідки ти, Петю? — аж похитнулася Лєра.

— З аеропорту...

— Як бог, — сказав Тимоша Троян. — Свистати всіх на верх!

* * *

Мартиного листа привіз Каїтан і віддав його Ярині, бо Іван десь був у степу. Спочатку вона й не думала читати, зрештою, лист адресовано Івану, але цікавість перемогла.

«Здрастуй, Запорожний! Я ніколи не писала тобі, крім тієї записки. Пам’ятаєш? Ти для мене наче взагалі не існуєш. Я не знаю, чи ти є, чи я вигадала тебе. Але ростуть біля моєї хати ялинки, які ти подарував мені, є піщаний курган і степ, сходжений нами, і ліс, посаджений нами. Отже, ти є. Я тікала від тебе і від себе, коли вже не могла володіти собою. Але не втекла. Я приїхала до Сергія в Харків, ми мали одружитися і виїхати до Німеччини. Я вже було погодилася, але ти не пустив мене, Запорожний. Спасибі, що не пустив, бо я зненавиділа б себе за те, що обманула б Сергія.

Минає п’ять років, одколи я побачила тебе вперше і відчула, що полюбила. Тисячі разів я проклинала це кохання, і тисячі разів я була щасливою. Знаєш?

Мама писала про тяжке твоє життя і про те, як страждає Ярина. І мені хотілося б допомогти вам обом, але я не знаю як. Я пишу це тобі як друг. І тільки. Я хочу тобі допомогти, Запорожний. Напиши — і я стану ланковою, трактористкою, буду садити твої ліси аж до краю землі або пастиму отари з Бериком Джусуєвим. Поклич мене, бо мені тяжко і я не можу дати собі ради. Не будемо боятися бабських пересудів і прокльонів твоєї Ярини. Може, завтра я пошкодую, що написала тобі цього листа, але сьогодні я не могла не написати його, бо мені, як ніколи, потрібна зараз віра в людське щастя і в те, що я не одна на цьому білому світі. Марта».

Ярина не відчула ні обурення, ні ревнощів, лист схвилював її своєю щирістю. Та й читала його не та колишня, трохи самозакохана Яринка, що крутила голови кам’янським парубкам, а жінка, яка вже знала смак гіркого, як полин, настою невлаштованого степового життя. Читаючи, вона вдумувалася в кожний рядок Мартиної оповіді і питала саму себе: «Чи написала б так я?» Ні, чесно призналася Ярина. Отже, є сильніша любов, ніж її, Яринчина. Власне, вона вже й сама не знає, чи любить Івана, чи міркує, як і кожна жінка: дитина мусить мати батька...

Тоді, коли Ярина прибігла до Івана, вислухавши Маринину розповідь про те, що довелося пережити йому в перші роки на Овечому, вона сказала правду, що ніколи не залишить його. Він постав перед нею не в мученицькому ореолі, а в шалі праці і боротьби. У ті хвилини серце Яринки було переповнено любов’ю й гордістю за нього і за його діло. Вона бачила Івана не звичайним стомленим лісничим, а людиною, яка відроджувала Гілею... Вона вірила в це, але...