— Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...
— Чому?
— Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...
— Спасибі за відвертість.
— Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...
— ...про Запорожного, так? — Недокурок полетів у куток. — Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?
— Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам’яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...
— Що ж мені — знову чекати, Марто?
— Не чекай...
А що ж буде з тобою, як ти житимеш?
— Не знаю...
— Ти повинна подумати про себе. У нього сім’я, син, дружина...
— Ну то й що?
— Як що? Він же не залишить їх?
— Ні.
— А тебе він любить?
— Не знаю...
— Марто, ти все це вигадала. Запорожний давно тебе забув...
— Ну то й що? Я не забула.
— Ти — божевільна. Якби він любив тебе, то не одружився б з Яриною. Невже ти не. можеш збагнути цієї істини? — переконував Сергій.
— Я все розумію, але... ти не розумієш, Сергію... Я люблю його.
— І все? — посміхнувся Кортунов.
— І все...
Сергій поклав у чемодан піжаму й бритву.
— Гаразд. Я поїду. А ти, Марто, подумай. Ось тобі мій телефон. — Кортунов на аркушику з блокнота написав пароль і номер. — Якщо... передумаєш — подзвони вранці... Я дуже хочу, щоб ти подзвонила, Марто. — Сергій потиснув їй руку. — Я люблю тебе... Ми могли б бути щасливими з тобою... Якщо ж не подзвониш, то... ще буде... крім тебе, одна нещасна людина на світі... Ех, Марто, Марто...
...Лєра прибігла пізно ввечері:
Боялася,,що не застану вас. З роботи відпросила ся... Ой, які плаття?! Це ти купила? Можна, я приміряю... Як на мене пошите... О боже!.. А де Сергій?
— Поїхав.
— Без тебе?
— Умгу.
— А ти чому не поїхала?
— Так...
— -А коли будете розписуватися?
— Ніколи...
— Що?! От дурна, боже, яка дурна! Посварилися?
— Ні... Я колись тобі розкажу, Лєро... Слухай, у вас на роботу можна влаштуватися?
— На пошту? — закліпала нафарбованими віями Лєра. — Хоч сьогодні. Беруть з руками й ногами.
— Влаштуєш?
— Звичайно... І це гарне платтячко...
— А за скільки квартиру можна найняти? — запитала Марта.
— Я не знаю... А ти житимеш у нас.
— То давай поїдемо, Лєро.
— Зараз? Ну, давай! Речі складати... Батько в мене хороший... Тимоша... В получку, правда, п’є і... трохи лається з мамою... Ми, коли він вип’є, будемо ходити в кіно, поки повернемося, то він уже буде пробачатися перед мамою... Все забрала, нічого не забула?
...Вранці в Мартиному номері розривався телефон. Огрядна прибиральниця нарешті підняла трубку:
— Ну?
— Марто! Марто, дорога моя...
— Я тобі не Марта! — відрізала прибиральниця. — Кого треба?.. Так, це сорок восьмий номер... Виїхала ще вчора... Нічого не залишила... Ні, почекай, записка на столі лежить... Зараз прочитаю. Слухаєш? Написано: «014, Беркут, додатковий 16—19, Кортунов». Всьо...
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу
міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура
Рапорт.
Цим доповідаю, що в зв’язку з одруженням з Настунею прошу надати мені триденну відпустку для весілля. Прошу відпустити на весілля моїх товаришів і запросити командний склад для присутності в щасливий день мого життя.
М. Магур».
Резолюція: «Дати тов. Магуру п’ять діб для весілля. Укомплектувати оперативну групу з друзів М. Магура для участі в торжествах. Групу очолю я. Начгоспу придбати подарунок Настуні Сторожук і Магуру у вигляді шафи або ліжка й тумбочки. Подарунки доставити на місце урочистої пригоди.
М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу
міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим доповідаю, що весілля закінчилося благополучно. Після вашого від’їзду оперативна група й гості посадили на згадку парк біля контори лісгоспу Степового, щоб ріс на щастя народу і для поезії життя.
М. Магур».
* * *
На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок — Іван іде на роботу, обід — його нема, вечеря — прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він — сам. І вона — сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...
Яринка виросла серед роботящих людей, але таких, як Запорожний, вона не зустрічала. За рік, який прожила на Овечому й тут на Вигонівському, вона завжди бачила Івана за роботою. Навіть коли вони гуляли в степу, він виривав бур’ян на лісових просіках — так і ходив зігнутий в три погибелі.
— Тато ховається! — кричав Михайлик.
Сьогодні неділя. Після обіду все-таки дозволив Запорожний людям відпочити. Дав машину, і дівчата поїхали в Степовий. Хотіла з ними і Яринка, але Іван прийшов зі степу, коли вже нікого не було. Парамон чистив коня — теж збирався на хутір.
— Погано буде нам без Артуя, Іване Трифоновичу, — сказав Парамон Запорожному, — але... треба...
— Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...
— Виросте — подаруєш, — Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. — На мене Юрасик і досі каже «тату Парамон»... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?
— Та ні.
— То я поїду, — Парамон підтягнув попруги, — бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.
— Ото буде радості! — сказав Запорожний. — Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.
— Я з дівчатами повернуся.
— Пообідайте з нами, Парамоне, — вийшла на поріг Яринка.
— На вечерю чекайте, — Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.
Кожного разу, коли Парамон під’їздив до Степового, йому здавалося, що він обов’язково зустріне Марину. І зараз, в’їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.
— Здрастуй, Парамоне, — почув голос Ілька Сторожука.
— Добридень, Ільку Гнатовичу, — Парамон підійшов до перелазу. — Поздоровляю вас із сином...
— Та спасибі, — зніяковів Сторожук. — Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...
— Хай росте щасливий, Ільку.
— Спасибі... хай росте... — світилися щастям очі Сторожука. — Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?
— З радістю, Ільку Гнатовичу! — просяяв Парамон. — Буду у вас за кума, буду...
— То, може, зайдеш до хати?
— Спасибі... Діло ще є...
— Звільнишся — зайди, Парамоне.
— Зайду.
Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив’язав коня і зайшов на подвір’я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.
— Заходь, Парамоне, — запросив Берик.
— Давно не бачились, — і собі Марина, — а кіт з самого ранку вмивається.
— Я... ось... коня привів, — несміло промовив Парамон. — Юрасику... коня.
— Ні, — похитав головою Берик, — кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!
