— Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.
— Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...
Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.
— А що «для тебе»?
— Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.
— Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...
— Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.
— Я нічого не розумію, Настуню, — тамував свій біль Роман. — Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...
— Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...
— Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...
— Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.
— Але ми з Оленою розійшлися давно і...
— Зійдетесь, — промовила Настуня. — Варя вам приведе Олену. Скажіть правду, хіба ви не думали вже про це?
— Думав...
— Я знала, що ви скажете правду...
— Бачиш, Настуню, як ти повернула нашу розмову?
— Вона не могла бути іншою, якщо ми... чесні.
— Я не думав, що ти так... тверезо і... практично дивишся на життя, Настуню.
— Селяни — люди практичні, — всміхнулася.
— Що ж, так і розпрощаємося?
— Я вас на весілля запрошу...
— Спасибі. Хто ж він?
— Є там один... на бідарці їздить... на синій...
— Під колір своїх очей підібрала?
— Хіба в мене сині очі?
— Сині-сині, — тихо сказав Мірошник.
* * *
— Тату, здравія бажаю!
Матвій Карагач підняв голову від верстата, випав з рук різець:
— Максиме!
Матвій обняв сина, потім відступив на крок, щоб роздивитися:
“ Ну й солдат! Орел! І сержант, до того ж танковий!
Підходили робітники, що працювали в майстерні, віталися, і так було радісно. Карагачу, ніби це не син, а він приїхав і стоїть перед людьми — молодий, міцний, Як дубок, в мундирі з блискучими гудзиками, з емблемою танкових військ.
— Маму вже бачив? Коли ж ти приїхав, надовго? — усе зразу хотів знати Карагач.
— Маму бачив, приїхав на сім днів, — відрапортував Максим. — Мотоцикл, тату, справний?
— Бігає «цундап», віддавав Запорожному — не бере, а навіщо тобі?
— В одне місце під’їду, дай ключа, ввечері буду. — Максим завів мотоцикла. — Ждіть.
— Оце-то поговорили, — буркнув Карагач. — Куди він поїхав?
— Солдат знає, що робить.
— Видно, діло серйозне, раз так рвонув...
— Конешно... Я до своєї сорок кілометрів пішки за ніч колись відміряв...
— Хто ж вона, Матвію?
— Сказав би, так не знаю. Тут на хуторі, крім Марти, жодної дівчини не було. А-а, це він до Івана Трифоновича поїхав на Вигонівщину, — догадався Матвій. — Давні Друзі...
«Цундап» ревів, як скажений, підминаючи під себе піщані кілометри. Максим кинув кашкета в коляску, щоб не знесло вітром, і вдихав духмяне степове повітря. Бачив уже він багато красивих міст і сіл, а наймиліше йому тут, в рідному степу. Ой і спішив же він сюди! А поїзди, як на зло, сунулися повільно, і стрілки всіх годинників ледве поверталися.
Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. Їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка — від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.
Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:
Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. «Дорогий Володю, — читав він. — Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів...» Зрозуміло? От як пишуть!
А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...
— Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев’ятому класі, — категорично заявив Володя. — Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.
— Одне слово, лірика, — підсумовував завжди старшина Петро Мак. — Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена — холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю — буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз — і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...
Максим згадував Марту. Кожного разу, коли приходив лист од Ганнусі, перед ним поставала Марта. Він пам’ятав її тільки такою, яку бачив біля степового колодязя, коли вперше поцілував. Він забув, якою вона була, коли йшов у армію, коли ще зовсім малими просиджували днями над книгами, коли пасли овець разом з дідом Опанасом... Пам’ятав ту, біля криниці... Певно, такою вона і залишиться в спогадах назавжди...
«Цундап» пробирався до центральної садиби радгоспу. Сутеніло. Максим під’їхав до інтернату — два хлопчики стояли на воротях:
— Ганнуся Гомон є?
— Вони вже поїхали, їх забрали, а наш бригадир, мабуть, знову не дав коней, — скаржився старший.
— Куди ж вони поїхали?
— На Овечий. Машиною їх забрали, а наш бригадир не дає коней...
— Дурень ваш бригадир, — сказав Максим. — А якою дорогою вони поїхали?
— На Крижаки, бо по дорозі ще Васю-відмінника підвозять... А наш бригадир... Я йому скажу, що він дурень, — пообіцяв хлопчик, — або тато йому скаже.
«Цундап» добирався до Крижаків... «А що, коли не наздожену? — думав Максим, — Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз...»
Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...
Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:
— Що, солдате, підвезти?
— Максиме! — Ганнуся вистрибнула з кузова.
До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася — на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам’ятав Максим...
— Я приїхав, Ганнусю, — розгубившись, повідомив Максим.
— Добре, що ти приїхав, — відверто розглядала хлопця.
— Сідай зі мною, — Максим показав на коляску.
— І я хочу, Максиме! — підбіг Юрасик.
Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.
— Тримайся, Ганнусю! — сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.
На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний «цундап», порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.
Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. «Цундап» зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.
— Ти хочеш подивитися на свій ліс? — запитала Ганнуся. — Тебе нема, а він росте...
— Я хочу піти до могили діда Опанаса.
