...Вранці Каїтан пробрався, як злодій, до свого кабінету і сидів, здригаючись від кожного кроку. «Що ж я наробив?! — аж холонуло серце. — О боже! Хто ж тепер повірить мені, що це вперше в житті я осмілився... отак... Треба піти до Марини, просити пробачення, на колінах просити, бо...»
Каїтан встав з-за столу, і в цей час до кабінету ввійшли Запорожний і Сторожук.
— Чули? — плямкнув пересохлими губами Каїтан, — Я був п’яний, я не винен.
— Чого ви перед нами виправдовуєтесь? — запитав Сторожук. — Ви з Мариною поговоріть, якщо вона захоче розмовляти з вами...
— Такий неприємний інцидент стався, — винувато пояснив Каїтан Запорожному. — Випив чарку, другу і...
— Я вже чув про ваші вечорниці, Степане Стратоновичу...
— Це ти роздзвонив? — налетів Каїтан на Сторожука.
— Весь лісгосп про це говорить, — сказав Запорожний, — сусіди Марину відливали водою... Істерика була...
— Оце влип, — розгублено промовив Каїтан. — Мені ще істерики не вистачало...
— Точно, — підтвердив Сторожук.
— На партгрупі будете розбирати, до райкому дійде, — перераховував неминучі прикрощі Каїтан. У двері постукали.
— Заходьте, — запросив Сторожук.
Увійшов Берик Джусуєв з канчуком у руках. Каїтан зблід: чекав, що зараз цей горбоносий високий чабан кинеться до нього, і тоді... Хай уже краще вдарить, ніж догана.
Джусуєв зняв шапку і сказав переляканому Каїтану:
— Ви образили жінку і матір... мого сина... В степу я з вами говорив би не так, — канчук змією звивається по підлозі (ні, краще вже хай буде догана). — А тут я вимагаю, щоб ви привселюдно попросили пробачення у моєї дружини...
Джусуєв вийшов. Каїтан нервово розсміявся:
— Що мені, загальні збори лісгоспу скликати? — Каїтан умовк, а потім, наче його хто підмінив, відкинувся в кріслі і сказав Запорожному: — Це ти вигадав! Я знаю, всіх підмовив. Ви хочете скомпрометувати мене... На моє місце захотів?!
— Ви-що, збожеволіли? — не вірив своїм вухам Запорожний.
— Я сам випровадив вас із хати, — обурився Сторожук.
— Неправда! — затявся Каїтан. — Я сам пішов... А ви роздмухали цю історію... Майте на увазі, не вийде! До чого ти докотився, Запорожний? — з кожним словом Каїтан дедалі більше впевнювався в тому, що говорить чисту правду своїм недругам. — Ну, випив чарку, пожартував, так за це що, розпинати треба? Недобре, товаришу Сторожук... А тій... Марині і Джусуєву передайте, що за наклеп я можу й до суду...
— Ну ви ж і артист, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний. — Ходімо, Ільку Гнатовичу... Не втягуйте нас в цю комедію, товаришу Каїтан...
Вони вийшли. Каїтан полегшено зітхнув: злякалися! Бачиш, які! Ну випив, ну скинув одного чобота... Перевзутися хотів, бо ноги задубіли, а вони... Ні, браточки, не вийде.. щоб через якусь бабу та його виставили на ганьбу? Ваш маневр, Запорожний, розгадано.
Струсивши зі своєї душі залишки переляку, Каїтан пішов до майстерень. Люди віталися з директором, він не помічав ні осуду, ні єхидних посмішок. Та хоч куди йшов, Каїтана тягнуло до розсадника: хотілося побачити Марину, якось загладити цей неприємний випадок. Та Марини на розсаднику не було...
* * *
Не могла звикнути до свого нового життя Яринка. Всі дні були оповиті смутком і нудьгою. Вставала вранці, готувала сніданок Іванові, годувала сина, щось прала або допомагала Ользі варити обід — і так день у день. На якусь годину вистачало хутірських новин, що їх розповідала Ольга, та й усієї розмови, бо все вже казане-переказане. Якби не Михайлик, то можна було б розучитися говорити.
Іван цілими днями пропадав з Карагачем та Парамоном у майстерні — виготовляли якусь там автоматичну лісосаджалку, а вечорами просиджували над кресленням. Наче здурів чоловік: навіть за обідом зривався раптом з-за столу і починав щось малювати, а потім як оглашенний біг до Карагача:
— Я скоро, Яринко, з’явилася ідея...
Зі сльозами на очах забирала Яринка миски:
— Оце таке життя, Ольго...
— Що зробиш — звик Іван бути при ділі...
Найстрашнішими для Яринки були дні, коли Іван ви*
їздив у своє Вигонівське лісництво. Вона відчувала себе покинутою і забутою, зі страхом чекала ночі, коли залишалася сама, здається, в усьому світі. Ні, ще був Михайлик, якби не він, то кинула б усе і побігла світ за очі з цієї ночі, від цих скажених вітриськ, що завивали голодними вовками в безкрайому степу. Не вірилося, що десь є веселе, тихе село над Дніпром, простора хата, мати, дзвінкоголоса школа, подруги...
Потім соромливо заповзав крізь шибки кволий світанок, і Ярина, знесилена безсонням і думками, вставала, щоб знову прожити сірий день. Ні, терпіти більше несила.
— Я так далі не хочу жити, — сказала, коли Іван повернувся з Вигонівщини. — Відвези мене до мами.
Іван, стомлений, неголений, обняв дружину:
— І я хочу до мами, — спробував перевести на жарт.
— Я тобі кажу серйозно, відвези, — повторила Ярина.
— Що сталося, Яринко?
— Нічого не сталося! Нічого, крім того, що ти привіз мене в цей степ, що забув про моє існування, про сина, — сипала докорами...
— Це неправда, Яринко... Я люблю тебе...
— Правда! Переспати на одному ліжку — це ще не любов! — наливався гнівом її голос.
— Але в мене робота, і ти розумієш, що...
— Все життя — тільки робота! Наче лише в ній радість, щастя...
— І в ній, Ярино... І ще, коли зі мною... ти.
— Це слова. Знову почнеш говорити про якийсь свій обов’язок, наче на тобі тримається цей степ. Чула вже!
— І обов’язок є у мене...
— А у мене що, нема?1 Чи я служниця при твоїй персоні?!
— Я хотів, щоб ти була... другом...
— ...або просто невибагливою коханкою. Так я не вмію. Я теж хочу працювати і почуватися людиною.
— Я пропонував тобі, йди техніком-обліковцем, Ольга догляне сина...
— Я — вчителька, а не обліковець.
— У мене інших пропозицій нема, — зітхнув Запорожний.
Заплакав Михайлик, Ярина тицьнула Іванові на руки дитину і вийшла з кімнати.
— Роби, що хочеш!
Михайлик довго дивився на незнайомого, зарослого щетиною чоловіка, поки, нарешті, впізнав у ньому батька й заспокоївся.
— Правильно, плакати не будемо, — підкинув до стелі сина, той засміявся, і від цього сміху, від веселих оченят стало Запорожному легко на серці.
Ну, найшло щось на Ярину, перемелеться... Ось закінчить конструювати машину для механічної посадки лісу та ще сівалку, а тоді вже буде більше вільного часу... Будемо ходити в ліс, у степ... Збудуємо клуб, артисти приїздитимуть, кіно... Звикне Яринка, і все буде добре.
Буде... Як ще далеко до цього «буде». Якщо не допоможуть інженери, то ще не один рік мине, поки вони самотужки сконструюють машину. Написали до науково-дослідного інституту прохання, обіцяли включити в план, а час іде...
Запорожний поклав Михайлика спати і заходився голитися. Сивина пробивалась памороззю на скронях, на щоках... Минає час, залишаючи по собі сліди, які вже не зітре ніхто. А хіба він має право осуджувати Ярину? То ж правда, що він, вирішивши повернутися в Степовий, у першу чергу думав про свій обов’язок перед пам’яттю Опанаса Заклунного, а не про Ярину. І в цьому нема нічого особливого, виняткового. Не один же він прийшов у цей степ, прийшли сотні, тисячі людей, залишивши свої села й міста, хати й квартири... Це ще треба подумати, хто рішучіший, Ярино, я чи Ілько Сторожук — однорукий, маленький чоловічок з серцем солдата, який приїхав сюди з усім своїм взводом... Я не чув нарікань від його Тетяни, від Марини... Навіть слабодухий Каїтан уже другий рік тягне лямку, хоча тримає його тут не обов’язок, а страх перед усіма інстанціями.
Каїтанова пригода почала забуватися. Він, звичайно, не пробачився привселюдно перед Мариною, але дехто запевняв, що приходив до неї, цілував руку і навіть сльозу пустив, це розчулило Берика і він сказав:
— Аксакал, ніколи не ганьби своєї сивої бороди, бо тебе зневажатимуть люди. Іди, ми прощаємо тобі.
