І всі побачили зелене море молодого лісу. Смарагдові сосонки рівними рядками розбігалися по степу. Старші» чотирилітки, вже сягали до плечей Остапу Веремійовичу. Молодші — лапасті, приземкуваті, вузлуватими стовбурчиками теж тяглися в ріст.

— Ну й Іван, — похитав головою Остап Веремійович і пішов у посадку.

Попадалися зріджені ділянки, деякі сосонки повсихали — все це помічав Остап Веремійович, але вражало його інше: не на клаптику піщаної пустелі виростав ліс, а зеленів широким розливом у степу, на тисячах гектарів. Остап ніжно гладив колючі гіллячки — він знав ціну цьому лісу і праці, вкладеній людьми.

Біля воза йшли останні приготування до врочистого в’їзду на хутір: Одарка Павлівна одягнула нову спідницю, перевзулася в хромові чоботи, Катерина Власівна запнулася квітчастою хусткою й дістала синього жакета — хай подивляться, що й ми люди не бідні і маємо свою амбіцію.

— Ви ж, тату, як слід проїдьте хутором, — наказала Одарка.

Остап Веремійович махнув батогом, натягнув віжки, і коні, вигнувши шиї, влетіли на тиху вулицю Степового*

— Куди ж їхати? — обернувся Остап Веремійович до Одарки.

— Поганяйте до того великого будинку, певно, там Іван живе, — вирішила Одарка, — а де ще може жити директор?

Біля будинку стояли жінки. Критично оглянувши прибулих, вони одразу розчарували Одарку Павлівну:

— У Заклунної Ольги наймає кімнату Іван Трифоновичу. А директором у нас товариш Каїтан Степан Стратонович...

Ну якби ж Остап Веремійович не від’їхав, то розказала б їм Одарка, хто її зять! А так не встигла й оглянутися, як уже коні стали біля подвір’я Заклунних. Зустріла їх Ольга:

— Заходьте, будьте, як вдома...

— О господи! — окинула Одарка швидким оком всю садибу Заклунних. Хіба можна порівняти оце обійстя з її кам’янським? Тільки й садка, що під ганком дві ялинки, хата — низенька, очеретом вкрита, сіна якогось жмут, сушені кізяки під хлівцем та дві курки — усе господарство...

— Марто, — гукнула Ольга, — поможи, дочко, людям у хату перебратися.

На ганок вийшла Марта в короткій синій спідниці і захисного кольору гімнастерці. Широкий офіцерський пояс перехоплював тонку талію дівчини.

Все-таки гарна, подумала Ярина, лише тепер збагнувши, що це і є Мартина хата і що їй доведеться тут жити. Тим часом Марта взяла з воза кошики і понесла до хати. За нею Остап Веремійович втягнув розібране залізне ліжко, а Одарка з Катериною — подушки та ковдри.

— Заходь, — сказала Марта Яринці, яка все ще сиділа на возі, не маючи сили й поворухнутися: затерпли руки, боліла спина.

Марта протягнула руки до Михайлика, і він, усміхнувшись, визволився з материних обіймів.

— О, бачиш, в які хороми завезла свою дочку, — шепнула Катерині Одарка, оглядаючи кімнатку.

— Якось воно буде, — сказав Остап Веремійович. — А де ж це Іван?

— Ще зранку поїхав на Вигонівщину, у своє лісництво, — відповіла Ольга. — Він же й не чекав... Давайте дитину скупаємо та нагодуємо...

Двері у суміжну кімнату були відчинені. На підлозі" стояла велика балія, парували баняки з водою. По тому, що із обох кімнатах було прибрано по-святковому, Яринка зрозуміла, що на них чекали.

— А Івана Сергій скоро привезе, — заспокоїла Ольга Ірину, готуючи купіль.

— Це той військовий шофер? — тихо запитала Одарка.

— Підполковник, — уточнила Ольга, а потім, переконавшись, що Марти нема, додала: — Сватати хоче...

Ярина почула цю новину, і стала раптом затишнішою хата, привітнішою люди, і на Марту вона подивилася лагідніше, коли та ввійшла з кошиком картоплі й двома качанами капусти. Поки бабуні купали Михайлика, Ярина з Мартою вже по-новому облаштували кімнату.

— Тісно вам буде, — співчувала Марта, — але краще, між у тому бараці.

— Певно... А ти не збираєшся повертатися додому? — обережно вивідувала Мартині плани Ярина.

— Ні... Ти пробач мені, Ярино, за те, що я тоді сказала... Нічого в мене з Іваном не було, віриш?

— Вірю, — не дуже впевнено відповіла Ярина, згадавши ту ніч, коли тікала з цього хутора. — Забудемо все, що було, Марто.

— Давай забудемо...

Вони посміхнулися одна одній, знаючи, що не скоро забудуть.

— Щось дуже довго нема Івана, — виглянула у вікно Ярина.

— Сергій знайде...

— Він подобається тобі? — пішла на відвертість Ярина.

— Хто?

— Сергій.

— Ми... дружимо... Завтра він виїздить звідси...

«А ти?» — хотілося запитати, але в цей час під’їхала до воріт машина. Ярина бачила, як вийшов з неї Іван — неголений, в якомусь старому плащі. До нього кинулися мати, Одарка Павлівна й Остап Веремійович...

— Іди ж, — сказала Марта Ярині.

Він стомлено посміхнувся їй, ідучи назустріч, і тихо сказав:

— Спасибі тобі, що приїхала.

Підійшли до ганку.

— Здрастуй, — почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце «здрастуй».

«Здрастуй», — повторили Мартині очі...

* * *

— Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, — ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.

Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, — обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?

— Чого ти мовчиш, Парамоне? — вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.

— Я любив тебе, Марино, — здригнулися Парамонові плечі.

— Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...

— Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.

— Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.

— Так, так, — повторив Парамон, — тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...

— Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...

— Ні. я піду.

Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив’яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.

— Здається, все, — тремтячими руками зав’язав мішок.

— Ще бритву забув, — нагадала Марина. — І рушників візьми...

— У мене є два...

— Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, — рвалося Маринине серце. — А все через мене, через мене...

— Те, що я мав з тобою, — не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...

— Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?

— Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою — прости, — Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: — Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...

Так і пішов Парамон.

Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.

Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.

Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур’янець.

Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв — упізнав по голосу Парамон і підійшов..

Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:

— Прошу до вогню.

— Спасибі, — Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м’ясом.