У службовій кімнатці клубу на Івана чекала невимовна радість: тут сиділи всі мешканці Овечого хутора, всі, крім діда Опанаса...

Як з рідними, розцілувався з ними Іван, тільки Марту поцілувати не наважився. Ганна, Ольга та Марина роздивлялися на Івана, наче він з того світу повернувся, тікали та зітхали, Матвій з Парамоном стояли по військовому навитяжку, а Максим чомусь ховався за материною спиною. Чинно сиділи на стільцях Ганнуся і вилицюватий Юрасик, розглядаючи плакати на стінах.

Гогоберідзе розпорядився, щоб принесли чаю, і два молоденьких солдатики швидко накривали стіл, поставивши чайники, склянки, печиво й цукерки. Парамон подумав, що могли б вони принести й баночку тушонки, але не виказав свого потаємного бажання на такій урочистій церемонії.

— Як же ви живете? — запитав Іван, знемагаючи від цікавості.

— Усі заплановані ділянки посадили! — відрапортував Матвій, користуючись правом старшого. — Приїздили з області і вчені зі станції — похвалили.

— Все робили, як ти вчив, — додала Марина.

— Марина замість тебе, Ваню, справлялася, — пояснила Ганна.

— Дуже було суворе начальство, — сказав Парамон.

— Таке скажете, — зашарілася Марина.

— Спасибі вам, — Запорожний розчулено обняв Марину. — Не знаю, як вам і дякувати.

— Треба ж було комусь з тими бабами воювати, — усміхнулася Марина. — Я все з ними за хімію сварилася, бо дехто забував порошки з торфом змішувати...

— І казарму вже, значить, закінчили, — повідомив Парамон, — будинок, значить. Ми з Матвієм грубку змурували і підлоги пофарбували. Приїдеш — свою хату матимеш і контору...

— Ну, спасибі ж вам... дорогі ви мої...

— Там дехто, — втрутився Матвій, — з тих, що на сезон приїздили, на хуторі хочуть залишитися, в лісгоспі, бо є де жити, але без тебе, Іване, ми нікого не поселяли.

— Тато веліли кланятися тобі, — промовила Ольга. — Хотіли і вони приїхати, але м’ясопоставка почалася та кошари на зиму ремонтувати треба, корми завозити, бо своїх не вистачить... Спасибі — райком машини дав, то аж з-за Дніпра возить радгосп...

— Каїтан з області був, то казав, що весною ще три будинки на Овечому поставлять, бо вже й наряди з Києва прислано, — розповідав Матвій Карагач.

— Ми й розсадник підготували, — повідомила Марина.

— Самі? — здивувався Іван.

— Валя Дорошенко зі станції у нас два тижні була, — відповіла Марина, — то ми все, Ваню, по науці...

Марті дуже хотілося, щоб і її щось запитав Іван, але він так захопився цими розповідями, що, здавалося, і не помічав її.

— Скажи, тату, що трактора обіцяли нам дати, — підказав батькові Максим.

— Так ти ж уже й сказав, — розсміявся Іван.

— Два трактори, — уточнив Максим.

— Оце діло! — радісно потирав руки Парамон, поглядаючи на двері, чи не несуть солдатики тушонки... Мабуть, принесуть, коли генерал з’явиться, вирішив Парамон і запитав Гогоберідзе: — А товариш генерал присутствує?

— У відрядженні товариш генерал, — відповів Іраклій Давидович. — Він просив передати вам привіт і доручив мені зустріти вас. А зараз запрошую вас до залу.

Офіцери й солдати дружно встали і зааплодували, коли овечани увійшли до залу. Для них було залишено перший ряд. Потім на сцену вийшов Сергій і від імені особового складу привітав трудівників землі. Усі знову зааплодували. Зворушені цією зустріччю, молодиці, не соромлячись, витирали сльози.

Сергій все ще стояв на сцені і, витягнувши руки, аплодував, не спускаючи очей з Парамона. Поруч з ним сиділи Марта і Марина, але не було сумніву, що майор аплодував саме Парамону, бо тільки він з овечан здогадався почепити на груди свої нагороди. І коли овація досягла найвищої точки, якась сила винесла Парамона на сцену. Випнувши груди, майже парадним кроком, підійшов він до майора і потиснув йому руку. Зал знову зірвався оплесками і, як по команді, притих.

Вперше в житті довелося Парамону виступати перед такою масою людей, але він почав сміливо:

— Товариші солдати і матроси, старшини і офіцери, генерали і... — Після цієї незабутньої фрази із наказів Верховного Головнокомандуючого Парамон замовк.

— І адмірали, — прийшов на виручку товаришеві Матвій.

— І адмірали — голосно повторив Парамон і знову замовк. Усі обличчя в залі розпливалися, і Парамонові здавалося, що він летить у прірву. Але поступово обриси стали чіткішими, Парамон побачив усміхнену Марину і отямився. — Ми, значить, теж солдати... демобілізовані, — вибирався Парамон з прірви. — Іван Запорожний у нас у званні капітана, а ми з Матвієм — гвардії рядові...

Зал знову зірвався оплесками, і Парамон посмілішав:

— Ворог розбитий, і перемога за нами... І на нашій вулиці празник... І ми у мирній праці на колгоспних ланах, зокрема на Овечому хуторі, відбудовуємо зруйноване господарство... заводи і фабрики... (Які там заводи? Лізе всяке в голову, подумав Парамон.) Розводимо поголів’я овець... а зараз нам прийшла вказівка садити на пісках ліси і... перетворити природу... на... більшовицькі рейки... (Де це він чув про ці рейки?) І ми, переборюючи труднощі, садимо ліси під керівництвом Івана Запорожного і... під керівництвом Марини Гомон...

Солдати не шкодували долонь...

Підсвідомо Парамон розумів, що пора сходити зі сцени. І Матвій подавав йому знаки, і Ганна. Але зал чекав Парамонових слів. І тут, на щастя, Парамон побачив на протилежній стіні два гасла (ще й великими літерами написані). Це був порятунок. Парамон витягнув шию і голосно прочитав:

— Слава відмінникам бойової і політичної підготовки! Вперед до перемоги комунізму!

Солдати й офіцери встали і влаштували Парамонові овацію. Він, щасливий і гордий, зійшов зі сцени і сів біля незнайомого полковника... Той потиснув йому руку, а потім обняв Парамона і при всіх (Марина ж бачила) поцілував.

Потім виступали учасники художньої самодіяльності, але Парамонові здавалося, що ніхто на ту сцену й не дивиться, а всі погляди звернені на нього. Тепер, вирішив Парамон, я буду виступати завжди.

— Як ти почуваєш себе? — пошепки запитала Марта Івана, коли на сцені два танцюристи вибивали «бариню».

— Скоро приїду, Марто... Спасибі тобі за гіллячки, — Іван потиснув гарячу Мартину руку.

— Знаєш, звідки вона?

— Ні...

— То з тієї ялинки, що ти подарував мені... Я так боялася за тебе...

— Уже все минулося, Марто.

— І скучала я...

— Спасибі...

— А ти?

— І я... Все думав про вас...

— А про мене?

— І про тебе...

— Я тебе люблю, Іване... Я давно хотіла тобі сказати... Якби ти помер, то і я б за тобою...

— Можна біля вас сісти? — після закінчення танцю протиснувся між рядами стільців Сергій.

— Прошу, — сказав Іван, ще не збагнувши, що йому говорила Марта.

Це освідчення було несподіваним і для Марти, хоч вона вже безліч разів повторювала його в своїх думках. Але воно мало виглядати зовсім не так, як сталося. Думала дочекатися від нього цих слів, а сказала сама. Гадала, що скаже йому на самоті в степу, на своєму кургані, а призналася в переповненому притемненому залі... Відважилася і сказала: хай знає.

* * *

Мірошник приїхав неждано, бо хто вириватиметься в таку заметіль? Привів його Іраклій Давидович в Іванову палату, допоміг роздягтися і залишив їх удвох.

— Не думав, що приїдете в таку заметіль, Романе Олексійовичу, — щиро зрадів появі Мірошника Іван.

— Ми просто з області з генералом приїхали. Бюро обкому було, — Мірошник грів руки біля пічки. — Тебе згадував секретар обкому. Хвалив.

— Рано ще.

— Чого ж, Іване, дещо зробили, але на весну готуйся до штурму. План посадки збільшили нам утричі... Розумієш?

— А чим я його виконувати буду, Романе Олексійовичу?

— Обіцяли допомогти людьми і технікою. Два трактори вже маєш і машину дамо... Курси лісоводів ми організували в районі, пришлемо тобі помічника. А ти молодець. Не думав, що таке зробиш на Овечому. Люди повірили тобі. Помічниця в тебе хороша, Марина, — пригадав Мірошник, — просто талановита жінка... І солдати, і Марта...