– Я бачив у нього російський орден.

– Радянський. За битву під Курськом, ще з Червоної Армії, – пояснила Лідка, не розуміючи, навіщо він питає.

Розчахнувши двері, на порозі з'явився Калита. Полум'я в лампі захиталося, пригасло й знову спалахнуло.

– З'єднайте з генералом.

Зняв шапку, вибив об коліно й кинув на лавку. Кавалерійський карабін поставив до столу.

– Та-ті-ті, ті-та-ті, – застукотіла Лідка морзянкою, секунду прислухалася, а потім, клацнувши важільцем, подала мікрофон Калиті.

– «Чабан», я «Рудий Кінь». Усе готове для привітання тітки. Прийом.

– Зрозуміло. Прийом, – почувся в апараті голос генерала.

Вахмістр повернув мікрофон Лідці. З лавки під стіною підняв відро з водою і, тримаючи його обома руками, довго пив.

Ротмістр узяв карабіна в руки, розрядив магазинну коробку, перевірив, чи в дулі нема патрона і, спустивши курок, клацнув затвором.

– Стукотить, – мовив до Калити.

– Мосін, зразка тридцять першого року, – пояснив той, не збагнувши, в чім річ.

– Радомський маузер не стукотів.

– Зате цей піску не боїться. Насиплеться хоч жменя, струсиш і стріляй. – Калита показав жестами.

Ротмістр підвівся з лавки, взяв свого колишнього підлеглого за лікоть і повів до завішаного ковдрою вікна. Закрившися замаскувальною завісою, сіли на підвіконні. Офіцер запитав:

– Різне балакали в полоні, та й від людей чув… Скажіть мені, Калита, чи то правда, що в Польщі по містах російські військові гарнізони…

– Поки фронт, мусять бути.

– Що в лісах партизани.

– Пане ротмістр. – Щирий і доброзичливий до цього часу улан випростався, відрубав твердо: – Партизани були по лісах, доки німці людей гнобили…

Вартовий біля брами, який весь час ходив туди й назад, раптом зупинився, підняв карабін до плеча і крикнув:

– Стій! Хто йде?

– Свої, – відповів дівочий голос з вулиці. – Сержанта Коса хочу бачити.

– Лишенько, та це ж Маруся!

Лідка, хряпнувши дверима, вискочила з дому, підбігла до вартового.

– Пропусти, пропусти її, любий. Адже ж це Вогник. Поки хлопець встиг відповісти, дівчата вже розцілувалися й пішли разом додому.

– Коли я їх устава навчу? – пробурмотів Калита до ротмістра й гукнув: – Гей, біля брами! На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр!

– Без дозволу командира чужих пускаєш? Напишіть, улане, матері, хай йому грець, щоб за вас молилася, бо я вас…

– Пане вахмістр, пане вахмістр! – підлизувалася Лідка, стукаючи його в плече через штору, а коли кавалерист вийшов на світло, познайомила його з товаришкою: – Командир ескадрону уланів… Наречена сержанта Коса.

Калита, підтримуючи лівою рукою шаблю, клацнув підборами, задзвенівши острогами.

– Дуже приємно.

– В мене до ранку звільнення. Хотіла б Янека побачити.

– По тому, як прийде з дозору, – суворо відповів вахмістр. – А тим часом прошу чекати тут і нікуди не відлучатися.

Натяг на голову кашкета, взяв карабіна й вийшов.

Тим часом Кос, який сидів з Єленем на дереві, підняв бінокля, оглянув обрій і сказав:

– Цієї ночі ніхто не припливе.

– Прийдуть, – запевнив Густлік. – Тринадцятого Герменегільди. Завжди спочатку подавали жирний, добре підсмажений крупньок…

– Крупнік, – поправив Янек, не віднімаючи від очей бінокля. – Такий, як отоді під Студзянками.

– Ні, – Єлень замахав руками і мало не впав з дерева. – Крупньок – то така ковбаса з гречаної каші, а до тієї каші… – обірвавши, додав стиха: – Хай йому грець, уже починається.

– Де?

– Сховай ту лупу і дивись ближче.

Не дальше ніж півтора кабельтових від берега на воді утворилося пінисте коло. Хвилі переломлювалися, немов натрапивши на підводний камінь, проте вище над водою стирчала щогла – до неї навскіс прикріплено два дроти, що виблискували сріблом. Усе це повільно піднімалося вгору. Здивовані хлопці завмерли.

– Побачать нас.

– Струсять, як грушки. Злазьмо?

– Стрибай, – вирішив Янек і сам, прослизнувши під гіллякою, блискавично спустився по стовбуру.

Густлік приземлився і розпластався на землі. Дивилися на підводний човен, який виринав дедалі більше. На носі, навколо гармати, клубочилася піна, до них долинав її неспокійний шелест.

– А телефон залишився, пташки побалакають, – сказав Єлень.

– От телепні, – скрушно зітхнув. Янек.

Добувши з планшета блокнот, черкнув кілька слів, а потім тихо свиснув.

З-під горбика, неподалік сосни, показалася голова з нашорошеними вухами, і Шарик швидко вповз між Коса й Густліка.

– До вахмістра, – наказав Янек.

Шарик дивився на море, здивовано стежив, як з люка на палубу виходять люди, кидають на воду понтони. Тихо гарчав і шкірив зуби.

– Ну, мерщій. – Хлопець злегка плеснув собаку по спині.

Шарик відповз трохи назад, шмигонув за дюну й помчав по піску. На стежці, якою опівдні повертали з-над берега Григорій і Лідка, на мить зупинився. Побачив, що понтони, спущені з палуби, прошили вже половину відстані до берега, й побіг далі.

Шлях був нелегкий: лапи грузли в піску, мусив оминати засіки з колючого дроту, перестрибував воронки, або зсувався на дно. Однак менш як за хвилину собака добіг до артилерійського окопу, блискавично перешукав його, заглянув навіть до сховища боєприпасів і ходом сполучення побіг далі до садиби.

У стайні кілька коней біля ясел, подзвонюючи ланцюгами, жували січку. Черговий улан ласкаво гукнув до Шарика, але вахмістра не було. Може, в будинку? Двері зачинені, отже – стрибок на клямку – й всередину. Тепер лапами на лаву й спершу по-діловому загавкати до вахмістра, і тільки тоді, коли той витяг з-під нашийника папірець із донесенням, можна щиро привітатися з Марусею, поцілувавши її руки, що вміють так добре лікувати.

– Шарику, любий, я також рада. Де залишив Янека? Йде він сюди?

– Хтось інший іде, – відповів Калита, прикрутив ґнота й, дмухнувши, погасив лампу. – Тепер без наказу ні слова, ні іскорки.

Лідка, не гаючи часу, стукала ключем, викликаючи генерала.

– «Чабан», «Чабан»! Говорить «Рудий Кінь», передаю мікрофон.

– «Герменегільда» виходить з води, – доповів вахмістр.

Од підводного човна відчалили останні гумові понтони.

Ще не всі покинули палубу, а довгий корпус уже почав занурюватись, дедалі меншав і зникав під водою. Останній член екіпажу, вихилившись по пояс із люка, дивився у бік пляжу. З такої віддалі десантні групи, які висадилися перші, певно, були для нього ледь видимі.

Для тих, хто дивився з берега, десант також розтанув серед хвиль, і тільки сірою смугою кипіла вода під веслами останніх човнів. Зате ближче, на ясному тлі берега, все вирізнялося чітко.

Пляжем, на відстані витягнених рук один від одного повзли сапери, висунувши перед собою округлі персні міношукачів, штрикали пісок сталевими щупами.

Намацавши стежку, що вела між дюни, зупинилися. Один став на коліна й показав рукою, що дорога вільна. Схопилося троє розвідників, вийшли вперед.

Хвилину тривала тиша; чути було тільки плюскіт хвиль і ритмічний шелест – то біля самого берега десантники присипали піском перекинутий догори дном понтон. Вже його майже не видно, обернувся на плаский горбик. Од дюн двічі блимнули ліхтариком. Застиглі до цього часу, втиснені в пісок десантники піднялися і один за одним рушили у глиб узбережжя.

З віддалі кількох метрів тим, які лежали на землі, всі вони здавалися велетенського зросту. Були одягнені в маскувальні комбінезони, шоломи закосичені приморською травою. Тримали напоготові автомати й ручні, кулемети. На поясах мали ножі, за поясами – гранати. Йшли обережно, вовчою ходою розвідників, не в ногу. Тільки одна групка – дев'ять чоловік – відрізнялася від інших рівнішим, менш обережним кроком. І вбрані були інакше – у чорні штани й куртки, в танкістські захисні шоломи. За ними ще кілька десантників, які пильно роздивлялися довкола.

За два метри від залишеного німцями сліду в темряві піднявся край плащ-палатки, й над окопом з'явилися дві голови.