– Проте з іншого боку, – вів далі Янек, – як утримати в колоні дві машини з різними швидкостями?… Та байдуже, завтра вже не буду ділити.

– Було б гірше, якби ми разом опинились у пастці, – сказав Віхура і, зморщивши лоба, гостро запитав Черешняка: – А ти чому відразу не став на захист? Автомат у тебе був…

– Я був один, – відповів Томаш. – Чекав на допомогу.

– А чому не побіг назустріч нам?

– Стежив з горища хати, чи наших не заберуть. Щоб знати, де шукати. – Збентежений цим раптовим допитом, розчесав пальцями чуприну, поправив проділ.

– Небагато бракувало до того, щоб і ми попали в пастку, – хитав головою шофер.

– Для того є розвідка, щоб не попасти, – заперечив Янек. – Я повинен мати блокнот і записувати для досвіду всілякі події…

Усі замовкли, немов побачили тінь колишнього командира, немов почули його звичайні слова: «Екіпаж, увага».

– Він пам'ятав про все, – замислено промовив Кос. Раптом зачулася швидка хода, заскрипіли двері. Мов на команду всі повернули голови. В дверях стояв Григорій, підтримуючи підборіддям мереживну нічну сорочку.

– Гарно мені? – запитав сміючись. – Лідко, це тобі. Фріцівська графиня залишила. – Кинув сорочку дівчині на коліна. – А ліжко таке величезне…

– Як у вас в Грузії, еге ж? – пробурмотів Густлік,

– З шатром, мов у якогось короля або реакційного генерала, – розповідав Саакашвілі. – Або як у капіталістичному фільмі.

Томаш, який уже хвилину відгинав садівницьким ножем штифти, зняв врешті з обкладинки якоїсь книжечки свастику у вінку з дубового листя, кинув її в куток, а тоді дав командирові коричневий, гарно оправлений блокнот, надпалений з одного краю.

– Всередині добрий. Можна писати.

– Де взяв? – запитав Янек, гортаючи сторіночки. – Гарний…

– Нагорі знайшов. Радіостанція розбита, багато чого погоріло, а це залишилося.

– Батько казав тобі збирати, що німці порозкрадали, а ти віддаєш, – поглузував Віхура.

– Зошитів у нас не було, – серйозно відповів Томаш. – Кожному належить те, біля чого вміє працювати. Наприклад, гармоністові – гармошка.

– Дай йому цей інструмент, – устряв до розмови Густлік, провівши пальцями по фіолетових і червоних пластмасових клапанах, що блищали в світлі лампи, мов перламутрові.

– За що? – Шофер зморщив кирпатого носа.

– Так. За те, що грає. Навіщо тобі?

– Гаразд. Як кулі засвистять і побачу, що він солдат, то віддам…

Шарик, зацікавлений предметом, що його оглядав хазяїн, став на задні лапи, сперся об стіл і, понюхавши блокнота, загарчав.

– Лихою людиною пахне?

Пес ствердно загавкав. Янек заспокоїв його:

– Почекай, ми тут будемо всілякі речі записувати. Наприклад: Шарик – розумний собака.

Собака покрутив хвостом і опустив очі, бо то був на диво скромний пес. Може навіть зашарівся, але під шерстю не було видно.

– Ходімо, покажу, – підвищивши голос, сказав Григорій, який тихо говорив щось дівчині на вухо, вхопив її за руку і повів до сусідньої кімнати.

Це була спальня колишніх власників палацу. По стінах висіли картини: фавни наздоганяли німфу; кавалер, убраний в чорний оксамит і білі мережива, цілував придворну даму, повісивши капелюха із страусовим пір'ям на ефес оправленої в золото шпаги.

– Глянь, – Григорій підняв ліхтар, освітив величезне ложе в стилі рококо, над яким, мов шатро візира, звисала узорчаста завіса.

– Ой, ой! Відвернись і почекай хвилинку.

Лідка ніколи ще не бачила такого жіночого багатства. Може, до війни у кінофільмі, але мало що запам'ятала. Миттю скинула формену блузку, наділа легеньку блідо-рожеву довгу сукню. Як зачарована, стояла перед величезним дзеркалом. Приміряла гарно оздоблену шпильку до волосся, покропила себе парфумами. Пригладила волосся срібною щіткою, припудрила ніс – з солдата стала жінкою.

– Лідко… – тихо промовив Саакашвілі, нагадуючи про своє існування.

Дівчина підійшла до Григорія. Подивилась уважно, немовби вперше його бачила, і він також дивився, ніби раніше не бачив її.

– Можна тобі щось сказати? – запитав врешті Григорій.

– Слухаю, – відповіла теплим голосом, повним туги за освідченням, сіла на краєчку ложа, опираючись руками, відхилившись назад.

Григорій закусив губу, опустивши очі, викликав в пам'яті подвійний портрет дівочого обличчя, з яких одне належало до Гані, і сказав щось інше, ніж думав.

– Можеш тут спати. Я ляжу біля дверей, нікого не впущу, – опустився на одне коліно біля її ніг і говорив, дивлячись в обличчя дівчини.

– А сам не ввійдеш? – запитала з відтінком надії.

– Ні. Слово честі. Адже ж я казав, що покохав Ганю, коли танцювали дамський вальс, тільки її одну, але як пізнати…

Лідчине обличчя змінилося, застигло у ледь глузливій усмішці.

– Напиши. Листоноша знайде потрібну. Але потім, щоб ти не помилявся, муситиме ліве вухо пофарбувати в зелений колір…

Крізь прочинені двері до кімнати прошмигнув чорний кіт, за ним Шарик. Знявся писк і гавкання. З туалетного столика перед дзеркалом посипався всякий дріб'язок. Собака і кіт перестрибнули через ложе, знову вистрибнули до їдальні. Кіт вискочив надвір через одчинене вікно.

– До ноги, Шарику, – наказав Янек. – Ну, тихо, заспокойся. Вигнав злого духа з палацу – і тихо, хороший песику… То, певно, був блокнот радіотелеграфіста. Тут навіть є якісь букви, глянь, Густліку.

На сторінці чорніли поспіхом написані великі знаки: «Еіn V, n. 11».

Єлень присунувся ближче, схилившись над аркушиком, прочитав по складах. Айн фау єн одинадцять. А щоб мене грім побив, коли знаю, що це таке!

– Тихо, песику, – заспокоював Кос собаку.

– Але ж… Яка там тиша, – сказав Густлік. – Чуєте? Гарчить. Не пес, а літак, – показав на вікно. – Опусти-но, хлопче, затемнення. Опусти завісу! – пояснив Томашеві, який спершу не зрозумів, про що йдеться, і повернувся до німецької записки. Айн фау єн… – хай йому грець! – вигукнув, хапаючи автомат. – В п'ятнадцять по одинадцятій. Ми мали завтра вартових біля мосту повідомити про десант, а вони сьогодні… Котра година?

– Дванадцять хвилин після одинадцятої, – відповів Янек, дмухнувши, загасив лампу, підійшов до вікна і відсунув завісу.

Не тільки почули, але й на тлі ясного неба чітко побачили транспортні літаки – один, другий, третій. Нижче, над самим палацом, із свистом пролетіла двійка винищувачів прикриття.

– Чимало, – сказав Кос.

– Янеку, я гадаю, що перший запис у твоїй книжці буде про те, щоб не вірити бабам. Пошила наc у дурні десантниця. Сказала, що завтра на той міст прилетять.

Із спальні вийшов Григорій з лампою, а за ним – Лідка.

– Чому так тихо? Що ви там побачили?

– Погаси, – наказав Янек.

Тепер усі шестеро стояли біля вікна. Літаки збавили газ, із них посипалися парашутисти.

– Віхура, залишишся тут з Лідкою, машиною і собакою.

– Не залишусь, – відповів водій. – Там буде жарко і зайве дуло не завадить. – Вхопивши зі стола кухоль, поспішно допив.

– І я хочу бути з вами. Досить уже тої їзди окремо. – Дівчина похитала головою.

– Це що, сейм? Припинити балачки![15] – розсердився Кос. – Добре. Сідай, Лідко, біля Гжеся до кулемета, – наказав. – А ви, Віхура й Черешник, як десант, до танка! Скочили один за одним через вікно.

– Не забуває про мене, – перекидаючи ноги через підвіконня, встигла шепнути Лідка грузинові. – Спершу хотів залишити, щоб було безпечніше, а тепер узяв з собою.

– Лідко!

– Біжу! – відгукнулась весело.

Мотор уже стугонів, коли добігла до танка, і екіпаж був на місцях. Коли на темному обрії замиготіли перші черги, «Рудий», розваливши до решти браму, вирвався і з-поміж сільських будівель і помчав на повних обертах у напрямі ракет, що вказували десанту місце приземлення.

На броні, тримаючись за скоби, сиділи Віхура й Черешняк. У відкритому люкові стояв Янек.

– Ліворуч вибоїна… Газ!

Якийсь час мчали ґрунтовим шляхом, потім попереду замайорів пагорбок, вискочили на бруківку, на стрімкий під'їзд залізничного віадука. Різко повернули.