– Так, це найправильніше, проте…

Хлопець лише в цю мить побачив батька; підбігли обоє – трохи задихані, зарум'янілі. Очі їхні сяяли радістю.

– Привіт, тату! – гукнув Янек, знітився, обірвав і виструнчився. – Громадянине генерал, дозвольте звернутися до поручика Коса.

– Військова шкура – друга натура, – засміявся командир. – Відпущу тебе з армії, пошлю до школи, й тоді не питатимеш дозволу.

– За що? – враз посмутнівши, запитав Янек.

– Як то за що?

– Демобілізувати, за що? Адже наш екіпаж подав рапорт…

– Нові танки з вісімдесятип'ятиміліметровими гарматами передали армії, а решта бригади залишається тут як гарнізон.

– В «Рудого» новий мотор, громадянине генерал, – голос хлопця затремтів. – Поки не скінчиться війна, ніхто не має права…

– Не тобі вчити мене. Поки бал не скінчено, наказую танцювати.

– То я запрошую вас, громадянине генерал, – вклонилася Маруся, відкидаючи з плеча товсту каштанову косу.

Батько й син усміхаючись дивилися, як нова пара пускається в танець – гнучка тростина й кремезний дуб, що встоїть проти будь-якої бурі. Солдати розступились, даючи місце командирові.

– Я поспішав на бал, бо чоботи несу, – сказав батько, розгортаючи пакунок.

– Мені? – радісно здивувався Янек, побачивши шеврові офіцерські чоботи з високими твердими халявами.

– Мої, ще довоєнні. Мало носив.

– Мабуть, завеликі.

Повагавшись, Янек скинув свій чобіт, примірився до батькового і… ледве його натяг. Озув другий, притупнув.

– Не завеликі? – всміхнувся батько.

– Як на мене шиті. Дякую, тату.

– Певне, трохи ноги відросли.

Янек виступив наперед, щоб усі його бачили, кивнув Густлікові, але той не помітив, бо, нахилившись над Лідкою, шепотів щось їй на вухо.

Дівчина кивнула головою і пішла до гурту військових, серед яких стояв радянський генерал. Лідка запросила його до танцю. Ті, хто стояв найближче, зааплодували.

– Тату, а що з отою школою? – мовив Янек до батька. – Адже ж я хочу бути з тобою, але поки війна не скінчена, поки Польща…

– Я тебе не тримаю. Коли б навіть хотів – у такому випадку син має право не послухати.

Якийсь час дивились один одному в вічі. Янек зробив, рух, немов хотів обійняти батька, та поручик випростався і тільки подав синові руку. Потиснули міцно, як і належить солдатам, дорослим мужчинам. Може й поцілувались би, аж тут Вест побачив Саакашвілі:

– Гжесю!

Григорій сидів під стіною, а на кріслі поруч – такий же сумний Шарик. Радіючи, що його вирвали із задуми, він швидко підійшов.

– Добре, що приїхали, бо Янек… Оце чоботи! – захоплено звів догори руки.

– І для тебе є подарунок, – урвав його поручик. – Офіцерський пояс.

Григорій вхопив обома руками коричневий шкіряний пояс, прошитий золотистою ниткою, оглянув, притис до грудей і зненацька заговорив по-грузинськи, по-російськи, по-польськи:

– Мадлобт, спасибі, дзенькуе! – Скинув старий пояс, підперезався новим, затяг до останньої дірки. – А це що? – показав на латунні півкруглі затискувачі.

– Шаблю чіпляти.

– Шаблю, – замріяно проказав Григорій і, вихопивши з уявної піхви невидимий клинок, разів кілька рвучко рубонув повітря долонею. Він мало не вдарив по носі Віхуру, який саме надійшов з двома гарними, схожими, майже однаковими білявками.

– Здурів, грузине? – спитав Віхура й став знайомити дівчат з товаришами: – Поручик Вест батько Янека… Янек, командир танка… А цей, що рукою вимахує, то механік Григорій, або Гжесь… Дозвольте, друзі, сестри Боров'янки, Ганна і Анна.

– Дуже приємно, – усміхнувся Вест і запитав: – Борошно привезли, Віхуро?

– Привіз, пане поручик, повну баржу, але ледве встиг.

– Однакові, – прошепотів здивований Саакашвілі, хапаючи капрала за рукав. – Обидві гарні і зовсім однаковісінькі…

– Тому що близнючки, – нетерпеливо пояснив Віхура. – Я ледве встиг, пане поручик, бо два диверсанти залізли на палубу і вкрали велосипеда…

– Густлік Єлень, – підійшовши, відрекомендувався дівчатам сілезець і зразу ж підморгнув до Віхури. – А ти мастак на вигадки. Які ще там велосипедні диверсанти?

– Перевдягнені були в цивільне. Один капелюха загубив, як тікав.

– Диверсантський капелюх? – допитувався Єлень. – На такі балачки то навіть моя тітка Герменегільда, яка вірить у всілякі байки, не клюнула б.

– …Міна по курсу, але я її відштовхнув, вхопив автомат і… – зморщивши кирпатого носа, показав, як цілився, – трррах!

– Ой! – зойкнули налякані близнючки.

– Даруйте, але поки ми тут про справи розводимось, музика дурно грає. Дозвольте, пані Аню, – вклонився Віхура й непомітно штовхнув Григорія, аби той теж не дрімав.

– Ганя – спростувала дівчина.

Саакашвілі підкрутив вуса на смаглявому, рум'яному від хвилювання лиці й схилив голову, але в ту мить, коли вже простяг руки, щоб обійняти партнерку, музика замовкла.

– Люди!

З підвищення, де грав оркестр, до публіки, звертався дядько з Вейгерова, котрий два дні тому приносив харчі екіпажеві до пошкодженого «Рудого». Якусь мить постояв з підведеною рукою, чекаючи, поки стихне гамір, і заговорив гучним голосом.

– За ті танки, що загинули на наших полях, купимо хоч один новий. Від Гданська й Гдині, від Вейгерова, від кашубів. Хто скільки має, стільки й дає!

Кинув кілька банкнотів на велику тацю, за його прикладом пішли інші. Одна жінка зняла перстень, хтось поклав обручку. Швидко росла купа злотих, траплялись і карбованці від радянських солдатів.

– Знаєте, – сказав грузин, чекаючи на танець. – Я такий нещасливий, пані…

– Аня, – підказала близнючка.

– Увага! – гукнув хтось із оркестру. – Дамський вальс, дами запрошують кавалерів.

Густлік став перед Марусею, але та сміючись відштовхнула його:

– З тобою наступний, – пообіцяла й запросила Веста. Близнючки хутенько помінялися з Віхурою і Саакашвілі. Пари закружляли по залу.

– Потанцюєш зі мною? – запитала Янека Лідка, торкнувшись його носа квіткою калюжниці.

– Звичайно. Глянь, від батька дістав, – похвалився чобітьми.

– А пам'ятаєш шарф, що я тобі до госпіталю прислала? – То за ті рукавиці. – Лідка відкинула назад голову і з-під пухнастої гривки кокетливо зиркнула на хлопця.

– Знаю, що ти мене кохав, і рукавиці могли б стати заручним перснем. Ще сьогодні…

– Як хочеш – віддам тобі ті рукавиці. Десь, мабуть, у мене збереглися.

– Замість персня? – Притулилася міцніше.

Якийсь час кружляли мовчки, і зала вирувала разом з ними.

– Ні, – серйозно відповів Янек. – Так тільки. Не гнівайся…

– Я не гніваюсь. Зрозумій: після війни вона одразу ж поїде, і що тоді?

Хлопець промовчав. Дивився понад Лідчнною головою в залу, немовби шукав когось і не міг знайти.

Обидва генерали приглядалися до тих, що танцювали.

– Старих не запрошують.

– Така наша доля, – відповів командир бригади і додав: – Мабуть, час?

– Час.

Рушили до оркестру, піднялися на естраду. Музика вмить замовкла. Сурмач заграв сигнал: «Увага! Слухайте всі!» Солдати й цивільні повернулися до генералів. Один тільки Густлік пробіг до дверей і вискочив на вулицю.

– Солдати, – почав командир, – внаслідок взаємодії між нашими частинами, ми вирішили видати сьогодні спільний наказ міжнародного значення.

Дальших слів Єлень не чув, бо мчав щодуху до німецької гармати, покинутої в руїнах, але справної. Зарядивши її підготованим снарядом, закрив затвор і притьмом повернувся під вікно танцювальної зали, тягнучи за собою довжелезний спусковий шнур. Лише тепер він зітхнув з полегкістю, витираючи піт з лоба. Генерал читав тільки перший параграф наказу.

– Присвоюємо звання сержанта санітарці Марусі – Вогнику і командирові танка Яну Косу.

Обоє названі стояли тут же.

Підвищення по службі було несподіванкою тільки для них самих. Решта товаришів знали про це вже давно, бо Чорноусов зразу ж змінив Марусині погони на нові, темно-зеленіі з широкою червоною стрічкою, а Саакашвілі приметав Янекові срібний галун і римську п'ятірку.