Янек кивнув, що зрозумів, а той, розчепірюючи пальці на руці, пояснював далі:

– П'ять одягів… Цивільних костюмів, не мундири. Ти маєш десять хвилин часу, – знову показав, що йдеться про п'ять цивільних костюмів і десять хвилин. – А то…

Есесівець, який стояв поряд з Марусею, зробив вимовний жест багнетом.

– Розумієш?

Кос знову кивнув головою і, за дозволом німця, кинувся туди, де, видніли найближчі будинки містечка. Біг мов очманілий, жах проймав його всього. Кущі, трава і щораз ближчі будинки мріли наче крізь імлу, липку й сіру, освітлену блиском багнета, прикладеного до Марусиної шиї.

Він не знав і навіть багато пізніше не міг пригадати, до якого увірвався будинку, з якої шафи, а може, скрині витяг п'ять чоловічих костюмів. Отямився лише, женучи назад, коли мало не спіткнувся об труп солдата, якого на околиці міста наздогнала куля. Лежав горілиць, розкинувши руки, а з його сумки викотились у траву важкі яйцеподібні нарізні оборонні гранати. Кос мимоволі помітив – гранати з запалами, і пригадав собі, що одне таке «яйце» дає понад сотню осколків, які смертельно б'ють у радіусі п'ятдесяти метрів.

Вхопивши гранату, він помчав далі. Обличя заливав рясний піт, що пік очі, каламутив зір. Оберемок цивільних костюмів, перекинутий через руку, дедалі важчав і важчав. Пагорб ще затуляв фундамент димаря і перекинуту тачку, коли, боячись, що запізниться, Янек загукав:

– Алло! Алло! – і жадібно хапав ротом повітря, а коли вже був близько, закричав по-німецькому: – Кому передати одяг?

– Мені, – відповів есесівець у сорочці й чорному галіфе, виходячи назустріч хлопцеві з автоматом у руці:

– Ти говориш по-німецькому, – сказав здивовано і простяг руку по костюми.

Кос позадкував.

– Де дівчина?

Від міста почувся лункий удар годинника. Німець секунду прислухався, чи не вдарить удруге, а потім підняв дуло автомата і змінив тон:

– Твоя дівчина, ти, дурню… – промовив, хапаючись лівою рукою за одяг, і вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Янек зненацька накинув одяг на автоматне дуло. Заторохтіла приглушена черга. Кос рвонув запобіжника, однією рукою вхопив ворога за шию, а другу, з гранатою, сунув перед самісінькі очі есесівцю.

– Моя дівчина або…

Німець уже виплутав автомата з одягу, але, побачивши гранату, опустив зброю – постріл став би для нього самогубством.

Цю ж мить усередині печі звалилася купа цегли. Крізь діру в стіні бурхнув клуб рудуватої пилюки, хтось заверещав. Мов із катапульти, вилетіли звідти двоє есесівців, за ними, перевернувшися в повітрі, – третій; на спині четвертого з гарчанням виїхав Шарик і повалив його на землю.

Все це тривало хіба що дві секунди. Потім з темної пащі печі показалися Густлік і Томаш, підтягуючи рукави й оглядаючи кулаки.

– Четверо були всередині, а цей п'ятий, – порахував Єлень. – А навіщо ти їм одяг приніс?

– Погрожували, що вб'ють Марусю. – Кос показав очима на Григорія, який під руку виводив дівчину з середини печі і, вибачливо всміхнувшись, докинув:

– Хвилиночку, ось у руці граната із знятим запобіжником, вже пальці задубіли.

Він підбіг до димаря, крізь вибиту снарядом діру кинув сталеве яйце і стрибнув убік.

Гримнув приглушений вибух, просвистіли в повітрі поодинокі осколки, вивалився клуб сажі, і раптом звідкілясь ізнизу долинув стогін, а потім слабий голос покликав по-німецькому:

– Люди! Рятуйте!

– Хай йому чорт! – вилаявся занепокоєний Густлік і перший зник у каналі, що вів під димар.

– Томашу, пильнуй оцих душогубів, – наказав Янек. Вхопивши пістолета, він кинувся за Єленем.

– Вогнику, що з тобою? – запитав Григорій, дивлячись на зблідле обличчя дівчини.

– Господи… – злякано проказав Томаш.

– Поранили. В останню мить ударив багнетом. – Маруся доторкнулася до липкої плями на лівому передпліччі. – Та це дрібниця, рана неглибока, до весілля загоїться.

Густлік виніс із підземелля худющого чоловіка з поголеною головою, в якому неважко було вгадати в'язня, що про нього казав Кугель. У закривавленій на грудях сорочці, у тикових штанях, з-під яких, мов висохлі патики, стирчали ноги, в дерев'яних черевиках, що ледве трималися па ступнях, втікач видавався химерною потворою. Лише темні, замружені від світла очі на блідому, немов у трупа, обличчі робили його схожим на живу людину.

– Вогнику, бинти! – покликав Янек, не знаючи ще, що дівчину теж поранено. – Хай йому грець, осколок моєї гранати…

Шарик ішов поряд. Німець з жахом стежив за кожним рухом пса, намагаючись захиститися рукою, яка безсило звисала вниз.

Санітарна машина, що їхала вгору головною вулицею Рітцена, була переповнена; поранені лежали на носилках, поставлених одні над одними, по троє з кожного боку. В задніх дверцятах, наполовину зрізаних снарядом, спустивши ноги, сидів молодий Шавелло і сперечався з Костянтином, який лежав на нижніх носилках і димів здоровенною самокруткою.

– Ви ж бачили мене в бою. Ну й що з того, що вказівний негнучкий, коли середній палець згинається.

– Не марудь, Иосифе. Ми в госпіталі не забаримося: перев'яжуть, а потім побачимо, що доведеться робити.

– Ось зараз вистрибну і повернуся в полк.

– Не стрибай, любий. Хто ж дядька відведе, дужим плечем підтримає? Чекай-бо, чекай…

У бічній вулиці Костянтин помітив гурт танкістів, розігнав рукою густу хмару тютюнового диму, пізнав Томаша й Марусю, за якими йшли полонені, несучи ще когось на плащі.

– Стійте, пане хорунжий, стійте! – гукнув він і, вхопивши палицю, на яку спирався, загрюкав у кабіну.

У прямокутному віконці, з якого давно вже вилетіла шибка, показалося налякане обличчя літнього фельдшера.

– Наліт? – запитав, насупивши брови.

– Ні. Візьмемо ще одного пораненого, – пояснив сержант і додав, звертаючись до племінника: – Посунься-бо трохи, звільни місце.

Побачивши, що санітарна машина гальмує, танкісти прискорили ходу. Кос підбіг до машини і, привітавшись із Шавеллами, заглянув до кабіни.

– Громадянине хорунжий, доповідає сержант Ян Кос, просимо…

– Станіслав Зубрик, – простягаючи руку у віконце, відрекомендувався той цілком по-цивільному, – з Мінська Мазовецького.

– Візьміть двох поранених.

– А можна? Я фельдшер, тільки три тижні як у війську, тож і не знаю, що можна, а що ні. А тут ще весь час стріляють…

– Мабуть, на дах їх покладемо, – буркнув водій.

– Таке скажете! – обурився Шавелло. – Ми зараз посунемося. – Засичавши з болю, він сповз на підлогу: – Куля-дурепа ногу зачепила.

Густлік і Томаш обережно зняли пораненого з плаща й поклали на носилки. Есесівці похмуро стежили за їхніми рухами.

– Але ж і худенький! Сволота, мабуть, ваш ротний кухар, – обізвався до пораненого здивований Шавелло.

– Не розуміє, – пояснив Кос. – Німець.

– Ану забирайте його! Хай йому чорт! Для наших місця не вистачає… – розсердився водій і, вистрибнувши з кабіни, підбіг з карабіном у руці.

– Спокійно, – Кос поклав руку на кобуру. – Хорунжий дозволив.

– Звичайно, якщо помістяться, – фельдшер заглянув крізь віконце в кузов.

– Це щоб я німцеві поступився місцем? – скоріше здивувався, ніж розсердився сержант.

– Пане Шавелло, – втрутився Томаш. – Цього німця гестапо до концтабору посадило. Це порядна людина.

– Хлопці, я не поїду. Залишуся з вами, – тихо просила Маруся. – Навіщо в госпіталь?

– Хто знає, який той багнет, – умов'ляв Янек. – Зроблять укол, продезинфікують… І простеж, щоб німцеві перев'язку зробили за всіма правилами.

Дівчина зрозуміла, що Кос має рацію, тож кивнула головою, що простежить, проте зачепливо додала:.

– Візьми перстень назад, коли ти такий.

– Візьму, – всміхнувся Кос, допомагаючи дівчині сісти в машину. – Приїзди по нього, тільки не барися.

Шарик, передчуваючи розлуку, голосно заскавчав, став на задні лапи, передніми сперся на машину й намагався лизнути Марусю, яка гладила його по голові.