— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.

— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.

— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.

— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.

— А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця. Ви — автор книги про Іринея, ви сперечаєтеся з Петром Ломбардським… Невже ви не бачите, що правда на нашому боці?

— Тобто? — здивувався я. — Що ви маєте на увазі?

— Ви, певна річ, знаєте, що «чисті» бачать у світі два рівновеликі первісні начала — Світло й Пітьму. Все наше життя, вся історія людей — боротьба між цими началами.

— Так стверджували маніхеї, — вставив я, — а також богумилі та інші єретики, прокляті на Соборах.

— Саме так. А ваші католики хіба стверджують щось інше? Хіба Іриней Ліонський не вважав, що у світі відбувається війна з Дияволом? Хіба Петро Ломбардський…

— Заждіть! — я мимохіть поморщився. — Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.

— Так вважаєте ви, — знову почувся сміх. — А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.

Я знову поморщився — брат Пайс полюбляє красиві слова.

— Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.

Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина…»

— Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.

У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.

— Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, — обережно почав я. — Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!

— Ні, — здається, брат Пайс невесело посміхнувся. — Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]

— За що він мусив відповісти, — докинув я.

— Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!

— Ні… — на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь — і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…

— Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…

Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.

Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.

— Ви… поговорили, отче Гільйоме?

Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:

— Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.

— За це — дякую, — я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:

— Брате Ансельме! Ви — син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці — ще гірші!

— Чому? — тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

— Я — не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!

«Заради якого Бога?» — хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.

Дзвін було чути здаля. Ми тільки-но встигли вибратися з лісу й піднятися на високий пагорб, звідки виднілися червоні черепичні дахи Артигата, як почули мірний тужливий дзвін. Я перехрестився, й брати відразу ж вчинили так само — дзвін був похоронний.

Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.

Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи — спуститися з пагорба.

Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук — гучний тупіт копит. Я озирнувся — кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Пам’є. Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Дорога на північ, — зауважив італієць. — Десь там замок д’Еконсбефа.

Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.

Вершники були вже близько. Перший — явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.

Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.

— Мир вам, святі отці!

Перше враження не зрадило — незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці…

Під’їхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.

— Благословіть, отче!

Поводився він чемно — набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь — вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.

Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.

Я благословив його й вирішив, що треба назватися.

— Брат Гільйом? — на засмаглому обличчі промайнув подив. — Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?

— У такому разі ви — сеньйор д’Еконсбеф, сину мій, — зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.

— Молодший, — усміхнувся він. — Домінік д’Еконсбеф, до ваших послуг, графе.

— Тут немає графа, — нагадав я. — Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати П’єр і Ансельм.

Д’Еконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше й теж кивнув, але вже без усмішки.