— Мадонна! Отже, і це правда!

— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.

— Я ж казала, — Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. — Я ж…

— Брате Ансельме, що ви бачите? — повторив я.

— Я? — до нього почало доходити. — Я… Я бачу…

Він задумався, потім посміхнувся:

— Я бачу… Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два кам’яні стовпи… Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.

Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?

— Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.

— Еге ж, — втрутився П’єр. — Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?

— Анжело, а ви? — поцікавився я.

— Так… — дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. — Сьогодні вони — як хмара. Але іноді вони бувають схожі… Ні, не можу…

Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..

— Брате Ансельме, візьміть мене за руку.

— О Господи!

Він побачив — побачив те, що я помітив відразу.

Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.

…Храм. Незбагненний, моторошний — і невимовно красивий.

— Матінко рідна! — П’єр підняв руку до чола, але перехреститися забув. — А-а… Куди…

Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра за руку.

— Що? — Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.

Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.

Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.

Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.

— Що ж це? — Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:

— Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!

— Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, — пробурмотів П’єр і обережно доторкнувся до мого ліктя. — Знову! Святий Бенедикт!

— Не галасуй! — Ансельм нетерпляче смикнув плечем. — Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб — дивний герб д’Еконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними — граалів хрест. «Ко Пендра гену»…

— Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут — храм, у підземеллі — склепи. Тут їхнє капище!

— Було, — я обережно звільнив свій лікоть. — Було, брате Ансельме. Тепер — це лише примара…

— Ви даремно не зачекали мене, сину мій! — тон монсеньйора Арно де Лоза не обіцяв нічого доброго. — Ваші дії… Я навіть не знаю, як їх називати!

Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.

Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.

— Не знаю, — повторив монсеньйор. — Як це назвати…

— Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, — не витримав я. — Це можна назвати виконанням обов’язку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу — що вам більше до вподоби.

— Обов’язку? — останньої моєї фрази він волів не почути. — Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей…

— Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.

Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.

— Не забувайтеся, сину мій! Ви — у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до Святої Церкви! Ваше розслідування зайве. Ні, воно просто небезпечне! Ви змушуєте людей думати, що моє слідство велося недбало! І це в той час, коли кляті катари починають простягати свої клішні до Пам’є!

Я оцінив і пасаж про «клішні», й щиру турботу про спокій славного міста Пам’є.

— Але, Ваше Преосвященство, слідство справді…

— Помовчіть!

Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати…

— Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?

…Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» — улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею пов’язано, вже почали забувати.

— У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?

— Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.

…Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше — попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет — синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.

Санксі де Гарр був доволі неговіркий, та все ж пояснив, що прикрасу купив багато років тому на ярмарку в Тулузі. Браслетів було два — один носила Жанна, інший — її молодша сестра…

Єпископ обвів мене похмурим поглядом, потім його очі ковзнули по сувою, що лежав на столі. Коли б не він, монсеньйор швидше за все не став би навіть говорити зі мною.

Але повноваження, отримані від Орсіні, змушували його стримуватися. Я знав таких людей: спочатку крик, удари кулаком по столі, потім починається справжня розмова.

— Гаразд… Сину мій, чого ви хочете?

Тон був іншим, та й голос став тихшим і глухішим, немов Арно де Лоз трохи застудився.

— Спочатку відповідей на кілька запитань, монсеньйоре. Якщо бажаєте, ми попросимо брата Жеанара простежити за…

— Обідом, — кивнув єпископ. — Брате Жеанаре…

Коротун підхопився, зміряв мене поглядом, сповненим щирої братньої любові, й вийшов, обережно причинивши двері.

— Слухаю вас, сину мій.

Найправильнішим було б запитати його відразу, навіщо знадобилося фальшиве слідство, але такого він міг і не пробачити. Краще почати з іншого.

— Де сестра Цецилія, монсеньйоре? Я б хотів із нею поговорити.

Червонувате, налите кров’ю, обличчя де Лоза скривилося.

— Он як? Я б теж хотів поговорити із цією самозванкою! На жаль, брате Гільйоме, зараз це викликає певні труднощі. Ця підлота втекла!

Я ледь стримався, щоб не поморщитися. А ще вважають, що ченці — найгірші лихослови! Чи це тільки в моїй присутності Його Преосвященство не церемониться?

— Давно треба було її просто заарештувати й підвісити на дибу. Не хотілося сваритися з Міланом… Вирвати б кілька нігтиків з її білих ручок, одразу б заспівала! Протобестія!

Пасаж про «білі ручки» пролунав не просто переконливо, а з явним почуттям. Чимось невідома мені сестра з Мілана встигла добряче зачепити монсеньйора. Чи не в цих білих ручках річ?

— Уявіть собі, сину мій! Десь за два тижні до вашого приїзду сестри Агнеса й Перепетуя — ті, що приїхали із цією шахрайкою з Мілана, — попросилися назад у монастир. Я не став заперечувати, але ж, певна річ, зажадав, щоб сестра Цецилія залишилася.

— Але навіщо, Ваше Преосвященство?! — не витримав я. — Слідство закінчено. Наскільки я зрозумів, у всіх лиходійствах винна вдова Піо, котру й наздогнав Суд Божий!