— Ні… Отче Гільйоме, повернімося! Ми вже знаємо дорогу…

Я здивувався — зовсім недавно вона боялася спуститися в підземелля, де лежать захололі кістяки. А тепер…

— А що там попереду? — відразу ж поцікавився Ансельм. — Анжело, та не темни!

— Ні! Ні! — в її голосі знову чувся страх. — Краще назад!

— Це ти через примар? — П’єр переконливо хитнув «ґирлиґою». — Дочко моя, їх не треба бояти… боятися. З нами отець Гільйом є.

— Ви не розумієте! Це не примари людей.

Ми перезирнулися. Братам-бенедиктинцям не страшні примари, але щось у її словах змушувало насторожитися.

— А, ти про цих… чорних? — згадав Ансельм. — Отче Гільйоме, як думаєте?

Що було думати? Там, за товщею каменю, вже вечоріло. Отже, повертатися через підземелля мерців доведеться в таку годину, коли й на сільське кладовище заходити не варто.

Під зоряним небом якось спокійніше.

— Підемо вперед, — вирішив я, — і нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Анжела більш не сперечалася, але я відчував — їй недобре. Мені самому хотілося якнайшвидше залишити похмуре підземелля, і я вкотре пожалкував, що дівчина не бажає нічого розповідати. Вона бувала тут — і, схоже, не раз. Отже, Тіно Жонглер був постійним гостем у цих місцях?

Прохід вів круто вгору. Нерівну підлогу раз у раз змінювали сходи. Обабіч знову були ніші, але цього разу порожні. Що не крок — повітря ставало свіжішим і чистішим — ми явно наближалися до поверхні. Кілька разів на стінах траплялися дивні знаки, нанесені чимсь темним, імовірно, кіптявою — чи то літери невідомого алфавіту, чи грубо виконані малюнки. З усього було помітно, що цим проходом користуються частіше, ніж тим, що вів до підземелля мерців.

— Еге! — Ансельм підняв з підлоги недогарок свічки. — Свіжий! Навіть пилюкою не припав!

Я поглянув на Анжелу, але та ніяк не реагувала. І знову подумалося, ну, що може пов’язувати дочку Тіно Жонглера з мешканцями замку?! Спочатку мені здавалося, що Міланець і його дочка — лише посланці, які доставляють листи, але тепер почав розуміти, що річ не в цьому.

— Світло! — Ансельм, котрий ішов першим, не втримався й кинувся вперед. За мить почувся здивований свист. Ми прискорили крок, і невдовзі стало зрозуміло, що здивувало темпераментного італійця.

Величезна арка — трохи менша, ніж та, крізь яку ми вже пройшли. Колись сюди можна було в’їхати четвірнею, але тепер від підлоги аж до гори прохід було закладено акуратними кам’яними блоками. Невідомі постаралися — між каменів не ввігнати навіть вістря ножа. Але праворуч завбачливі будівельники залишили невеличку хвіртку, яку закривали важкі дубові двері. Нетерплячий Ансельм смикнув за ручку, потім спробував штовхнути в інший бік, але двері не піддалися. Вочевидь їх замкнули ззовні, причому старанно.

— А онде ще одні! — Ансельм вказав ліворуч, де в неяскравих променях, що пробивалися крізь щілини, темніли другі двері — такі само важкі й замкнені.

П’єр обережно поторкав двері, що вели назовні, потім несильно наліг плечем. На обличчі в нього відбилося легке презирство.

— Це не є… — почав він, подумав і закінчив:

— Зломанути?

— Зломанемо, — погодився Ансельм. — Але спочатку… Можна, отче Гільйоме? — він кивнув на другі двері.

Замка не було — лише величезний засув.

П’єр натис двома руками, потім важко зітхнув і наліг усім тілом. Почулося легке рипіння, масивна клямка від’їхала вбік. Двері повільно відчинилися. Нормандець обережно зазирнув, почухав потилицю й повернувся до нас:

— Нібито не демони?

На дивне запитання невдовзі знайшлася відповідь. Уже з порогу стало зрозуміло, що тут бувають «нібито не демони», а такі ж, як і ми, добрі католики. Ікони на покуті, невеличке дерев’яне розп’яття… Я з полегшенням перехрестився — після того, що було в підземеллі, побачити таке просто приємно.

Отже, тут бувають добрі католики, про що свідчили не тільки ікони, але й молитовник у товстій шкіряній обкладинці, який лежав на столі.

Я роззирнувся: стіл, два грубо збиті табурети, ослін, невеличке віконце, пробите в суцільному камені. На столі величезний глиняний глек, а поруч — немов для більшого контрасту — два срібні кубки. На ослоні лежала селянська куртка й поруч — дорогі, гаптовані золотом штани.

Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:

— Вода! Вина їм шкода, чи що?

— Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, — повчально зауважив я. — Вода й сухарі — страви справжнього бенедиктинця.

— А що, сухарі діставати? — запитав наївний П’єр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.

— Гаразд, — вирішив я. — Присядьмо. Треба подумати.

Ми розсілися навколо столу. П’єр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:

— Отже?

— Отже, справу розкрито! — Ансельм посміхнувся й знову — вже вкотре — клацнув пальцями. — Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.

— Анжело? — я подивився на дівчину.

Та знизала плечима:

— Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі…

— Брате Петре?

Нормандець розвів руками:

— Ну, якщо ми Жанну знайтить… знайшли… Та все одно, не розумію…

Ансельм гмикнув, і П’єр ображено засопів.

— І я теж не розумію, — Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. — Перше — ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге — хто вбив її й самозванку?

— Про це треба запитати в замку, — не втримався Ансельм.

— А також у де Пуаньяка — що настільки ж логічно. І третє… Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?

На обличчі в італійця позначилося легке замішання:

— Ну… хтось вирішив викрити обман і…

— Заслати ще одну самозванку, — раптом заговорила Анжела.

Ансельм скривився, але відповісти не було чого.

— Ось так, — підсумував я. — Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?

Дівчина задумалася:

— Я… я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.

— А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? — не втримався Ансельм.

— Чорнявку? — Анжела сумно посміхнулася. — Не знаю.

— Зате я знаю! — різко перебив італієць. — І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом — що там за зовнішніми дверима.

— Вони тут бувати… бувають, — зауважив П’єр. — Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають…

— Ми їх хапають і мотузками в’язають… Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло — демони намагаються сховати вхід до підземелля!

— Молитовник, — нормандець кивнув на стіл. — Кубки. Забрати треба. Прийдуть.

— Ви… Ви не розумієте, із чим маєте справу! — Анжела встала, її обличчя зблідло. — Ви навіть не уявляєте!

— Чому не уявляємо, дочко моя? — італієць хитро всміхнувся. — Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами…

— Брате Ансельме! — вигукнув я, але було пізно.

Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.

— Ви… Ви бачили?

— Ха! — італійця понесло. — Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?

— Тварюки? — дівчина похитала головою. — А хіба можна допустити, щоб людей… Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші — не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу…

— Ого! — Ансельм застережливо підняв пальця. — Дочко моя, обережніше!