…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.
— Так, напевно, не буває, — повільно промовив Ансельм. — Або буває тільки в казці.
— Напевно, — погодився я. — Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.
— Вам треба було поїхати! — різко кинув Ансельм.
Його тон здивував, та лише першої миті.
Я зрозумів — італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.
— Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн — не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя — не надто велика ціна за кілька днів щастя…
— Отже… — хлопець зам’явся. — Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…
— Ансельме! — гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».
— Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям — я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.
Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть — і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.
— Це… Ну… — П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. — Отче Гільйоме, а чому священикам не можна одружуватися?
— Що?!
Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:
— Чернець — він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…
Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.
— Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, — найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.
— У к-кого? — П’єрові очі покруглішали.
— У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.
Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.
— Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».
Нормандець слухав з роззявленим ротом.
Ні, Папа помилився — дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний — навіть занадто розумний.
— А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.
Нормандець напружено думав:
— А я чути, що ці… химати можуть женитися.
— Схизмати, — намагаючись не всміхнутися, уточнив я. — Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…
— Про це є пісенька, — Ансельм кинув на мене лукавий погляд. — Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.
Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.
Чутка йде по Англії, слухає громада:
Сполошились клірики в тім краю прекраснім —
До життя смиренного кличе папи влада
Пишнолюбців, що жили у привіллі сласнім.
Тяжко стало на душі — непосильна втрата.
Підірвалась в духовенства віра у прелата.
Раду радять на соборі: чи ж воно годиться
превелебному в сутані з жінкою водиться?
Я знав цю пісню — вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.
Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.
Перше слово ієрею зразу ж перепало,
Він підвівся і рече, зляканий немало:
«Не бажаю, — оглашає, — відпускати любку.
Я ж бо так її кохаю, як голуб голубку».
Другий голос, що вступив у дискусій шквали,
Був від скромного ченця (навіть не чекали!).
Мовить той: «Мені, о браття, буде справжнє лихо,
Як не спатиме зі мною наша повариха»…
Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.
Третій каже: «Всі зі мною мусять бути згодні!
От колись я мав жінок, може, близько сотні,
А тепер одну тримаю, менше так турботи, —
Радше золото віддам, ніж її щедроти!»
Ще один на ноги звівсь, гнівом аж палає:
«Вимагає неналежне ставлення святая…»
Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.
АВЕНТЮРА ЧЕТВЕРТА
ПРО ДОҐРІВ, ЯКИХ ЩЕ ІМЕНУЮТЬ ДЕРҐАМИ
I
— Замок прямо, — Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. — Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.
— А праворуч? — поцікавився я.
Ліс у цих місцях порідшав, але йти стало нелегко — дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати — просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.
— Праворуч? — дівчина задумалася. — Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.
Я не повірив, але сперечатися не став.
Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.