Так, це вона розповідала. Щоправда, тоді йшлося про дочку жонглера, яку ловили за крадіжку.
— У Пам’є мені робити було нічого, в Артигаті — теж. Треба було повернутися до замку, але я вирішила спочатку дізнатися, кого це надсилає до нас Орсіні. Я знайшла вас у Тулузі, а потім наважилася підійти. Я й не думала видавати себе за дочку Тіно Жонглера, та коли ви назвали мене так, відмовлятися не стала.
— А чому Пилип напав на нас у лісі?
— Напав? — вона знову здивувалася. — Ні, він просто гуляв. Того дня він випив, а пити йому не можна — зовсім не можна. Я взяла смолоскип, щоб він упізнав мене, але на нього немов щось найшло. Ви вдарили його мечем, а це його розлютило…
— А потім він помітив на моїх грудях Знак Влади.
— Так. Він миттю протверезів і побіг до замку, щоб повідомити про прихід посланців гарме.
Усе стало зрозуміло. Або майже все.
— Самозванка, — нагадав я. — Циганка Ельза. Хто її вбив?
— Хто завгодно, але не Пилип, — твердо відповіла дівчина. — Ми вже помітили, що в останні місяці почали зникати люди — й одразу ж хтось розпускав чутки про демонів.
— Це міг зробити де Лоз, — припустив я. — Або сам Пуаньяк. Адже ми збиралися до Артигата, і все випливло б назовні.
Жанна промовчала, а я не став розвивати цю тему. Хай хоч хто зробив це — він уже отримав своє. І не це тепер важливо.
— Сестро Цециліє, — обережно почав я. — Якби ви не були черницею, я просто побажав би вам щастя й порадив помиритися з батьком. Але ви, як і я, — дитя нашої Святої Католицької Церкви, ви — наречена Христова. Те, що сталося в Пам’є, може скінчитися дуже погано. Я повинен вам пояснити…
— Не треба, — дівчина похитала головою. — Ансельм… Брат Ансельм мені розповів. Монсеньйор Орсіні бажає організувати щось страшне…
— Найсвятіше Обвинувачення, — підказав я.
— Так. Знаєте, отче Гільйоме, коли я говорила вам про попів і ченців, я не лукавила. Напевно, ви зараз скажете, що ченці бувають різні…
— Вони бувають різні, сестро. Я сподіваюся якось залагодити цю справу. Цілком імовірно, що мені допоможуть.
— Ви ще погано знаєте Орсіні! — різко кинула вона.
— Я? Напевно. Але ви говорите про Його Високопреосвященство настільки впевнено…
— Ансельм розповідав, — Жанна подивилася мені просто в очі. — Адже він добре знає свого дядька!
— Що?!
Усе ж таки вона даремно назвала мене «проникливим». Я повинен був здогадатися сам. От кого мені постійно нагадував Ансельм! От чому ним так цікавився Орсіні. От чому де Лоз хотів спалити його, а не мене!
Племінник Джованні Орсіні, кардинала Курії! Це не якийсь брат Гільйом…
— Він не казав мені…
Напевно, у моїх словах пролунала гіркота, оскільки дівчина поспіхом додала:
— Отче Гільйоме, він вас дуже поважає! Дуже, повірте! Але він знає, у яких ви стосунках із його дядьком. Крім того, Ансельм для того й пішов у Сен-Дені, щоб ніхто не знав, хто він.
Так, напевно. Для того й ідуть в обитель. Для того і їдуть до чужої країни.
— Дядько не хоче, щоб Ансельм повертався до Сен-Дені. Він взагалі жалкує, що його небіж став ченцем.
Згадалася розмова з Його Преосвященством, розпитування про мене, про те, чому я надяг рясу. Тоді здавалося, що монсеньйор просто бажає натякнути на своє всевідання…
— Заждіть! — я навіть завмер від здогаду. — Орсіні? Чезаре Орсіні? Два роки тому! Ну, звісно, про це говорили в Сен-Дені…
І не тільки в Сен-Дені. Про цю історію просторікувала, напевно, вся Європа.
…Всесильний рід Орсіні вже не перше століття боровся з настільки ж всесильним родом Колонна. У хід ішло все — вбивства, доноси, обман. Два роки тому Колонна підкинули главі роду Орсіні листа, який сповіщав про зраду його дружини. Це була неправда, але старий Чезаре Орсіні був гарячий і нестриманий. Він узявся за меча…
— Чезаре Орсіні вбив свою дружину, — тихо промовила дівчина. — Убив на очах у сина. І тоді Ансельм схопив кинджал…
Так, я теж згадав. Тільки звали хлопчика не Ансельм, а Гвідо. Гвідо Орсіні, єдиний спадкоємець всемогутнього Чезаре.
— Я чула цю історію ще в Мілані, отче Гільйоме. Ансельма виправдали, адже він не пам’ятав, що зробив. Йому пробачив Папа…
Йому пробачив Папа, але хлопчик собі не пробачив. Я згадав дивне видіння в лоґрському підземеллі — старого в закривавленому вбранні, який благословляє свого вбивцю. Може, я даремно збрехав тоді Ансельмові?
— Не кажіть йому про те, що знаєте, отче Гільйоме. Ансельм сам вам розповість.
— Не буду, — погодився я. — Гвідо Орсіні вже немає, а братові Ансельму ще довго жити. Сестро Цециліє! Ваше співчуття нещасному хлопцеві зворушує, але… Боюся, ви ставитеся до нього не тільки як до брата.
— А це… Це не повинно вас стосуватися, святий отче!
Дівчина відвернулася, дивлячись у темне вікно, але я був наполегливий.
— Він — чернець. Ви — черниця. Не мені судити, наскільки ви були праві, пішовши з миру, але брат Ансельм щиро прийняв обітниці. Не будемо говорити про закони церковні, хоча вони не помилують вас. Але ви просто можете зіпсувати йому життя…
Вона мовчала, і я зрозумів — усе марно.
Навіть якщо я негайно вишлю її з Пам’є, звелю замкнути в обителі, відішлю Ансельма до дядька… Не допоможе.
— Нехай розсудить вас Господь, сестро. Не будемо про це. Зараз ви повинні розповісти мені про дерґів. Усе, що знаєте, про що чули. Сподіваюся, це допоможе мені.
— Ви обіцяєте не переслідувати сеньйора Домініка? — швидко запитала вона. — Я не люблю його, але він — мій брат.
— Обіцяю, сестро. Якщо Домінік д’Еконсбеф — не посланець Пекла, то він робив лише те, на що мав право.
Дівчина задумалася, потім кивнула стриженою головою:
— Гаразд. Я розповім, отче Гільйоме. Лоґри… Дерґи — не посланці Пекла…
VII
— Він чекає на вас, — заклопотано зауважив отець Джауфре.
— Так, — погодився я. — Зараз іду. Вибачте, трохи стомився…
На мене чекав посланець Орсіні, але я справді стомився. Цей день — перший день, проведений у Тулузі, куди ми приїхали всі втрьох, виявився напрочуд клопітним.
Отець Джауфре, пріор обителі Святого Хреста за Стінами, надав притулок П’єру й Ансельму в монастирі, а я, ледь устиг поїсти з дороги, як уже вирушив до архієпископа.
Його Преосвященство Рене Тулузький чекав на мене з нетерпінням. Напевно, якби я не поквапився до нього, монсеньйор наказав би привести мене на ланцюгах, як нещасного Фірмена Морі.
Я відразу зрозумів, про що йтиметься. Архієпископ будь-що-будь хотів приховати те, що сталося в Пам’є. Про Тулузу давно йшов лихий поголос, і монсеньйор Рене поспішав підстелити соломи. Звіт для Орсіні — докладний і абсолютно брехливий — його канцелярія вже встигла скласти. Нічого нового Його Преосвященство не вигадав. До висновків слідства, яке настільки успішно заплутав де Лоз, було додано розповідь про «бунт» невдячних жителів Пам’є проти своїх добрих сеньйорів і про несподівану кончину єпископа «від удару». Хід був розумний. Бунт — справа влади світської, а оскільки Домінік д’Еконсбеф зник, граф легко залишить справу без наслідків.
Отже, все було передбачено. Більш того, розсудливий монсеньйор Рене вилучив з результатів слідства все, що стосувалося вдови Піо. Навіть «відьма» могла стати в цьому розкладі надто небезпечною. Сестру Цецилію оголошували звичайною самозванкою, котра зізналася й покаялася, тож їй було пробачено. Цікаво, чи знає Жанна про це?
Важко сказати, які відомості зібрав архієпископ про мене, але, схоже, його вивідачі перестаралися. Його Преосвященство був упевнений, що я всіма силами виконуватиму наказ монсеньйора Орсіні. Тому в архієпископському палаці для мене заздалегідь приготували все, що й належить, — і батіг, і, звісно, пряник.
На жаль, я не дав монсеньйорові Рене виявити свої неабиякі дипломатичні здібності.
Прочитавши звіт, я, не кажучи й слова, підписав його та попросив дозволу піти. Після цього мені довелося стати свідком рідкісного видовища — Його Преосвященства архієпископа Тулузького, що закляк у своєму розкішному кріслі із широко роззявленим ротом. Добре, що в кімнаті не було мух!
