— І які будуть коментарі до Гомера?

Ансельм зважив на руці сувій, поморщився, покотив його по столі, потім спритно впіймав і поклав на місце.

— Оформлено за всіма правилами. Коли в Тулузі або навіть у Римі таке прочитають, підкопатися буде важко. Єпископ не виконав наказ Орсіні й не відправив заарештованих до Тулузи, але він може послатися на те, що діяв у межах своїх повноважень. У крайньому разі йому скажуть: «Ай-ай-ай!».

— Не скажуть, — я ще раз переглянув відповідний розділ справи. — Монсеньйор Орсіні не давав письмового наказу. Брат Умберто передав його усно, а поки прийшло підтвердження… Та я не чую коментарів до Гомера.

Ансельм клацнув пальцями:

— Отче Гільйоме, вам не здається, що монсеньйор де Лоз трохи перестарався? Якщо справу закрито, навіщо нацьковувати на нас де Гарая? Чи не логічно прийняти нас із усіма почестями, напоїти, нагодувати й вручити ці сувої?

— А чому прибрали брата Умберто? — посміхнувся я. — Можу додати коментарів, брате Ансельме. Якби все було закінчено, Його Преосвященство не поїхав би до Фуа на неіснуюче свято. Ми приїхали пізно, але щось ще вони не встигли сховати. Отже…

— Їдемо до Артигата, — зрозумів Ансельм.

— Так! Завтра ж.

…Достойний брат Жеанар довго вмовляв нас зупинитися в єпископському будинку, але я розсудив, що не варто зловживати такою гостинністю. Місцевий заїджий двір теж не викликав довіри, але П’єр, покрутившись у Пам’є, поки ми з Ансельмом вивчали справу, домовився з господарем одного будинку, порожнього і на околиці. Будинок цей не мав даху, натомість зберіг міцні двері з потужним засувом.

— Я все дивитися, — повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. — Я все слухати… Слухав.

— І як тобі басконська? — поцікавився Ансельм.

П’єр хитро всміхнувся:

— А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»

Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.

— І що ж там написано, брате Петре?

— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.

— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!

П’єр зітхнув.

— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти — гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».

Воістину, успіхи в латині були очевидні.

Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.

— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…

— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!

— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.

— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…

— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…

— Як у вас у селі, — ввернув італієць.

— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…

— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.

— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!

Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:

— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.

— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…

— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?

— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.

— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!

— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.

— Що?!

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.

Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.

— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.

— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

— Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

— Наскільки я розумію, брате Пайсе…

— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.

— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?

— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?

— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.