Ти — не Тезей, ти — Мінотавр.

Чи не байдуже?

— Це лише міф, — стомлено відповіла вона.

— Своїм існуванням суспільство завдячує міфам. Зіграй свою роль, Лізо. В цій грі ми всі пішаки. Немає королів та ферзів. Ти на нашому боці дошки. Тут правлять свої закони. Прокляті також мають закони, за якими розбудовують власне суспільство. Вони не кращі за нас, візьми на віру. Їм ти так само не потрібна. Тебе кинули напризволяще. А знали ж, де ти, і долю твою подальшу. Може, ти й унікальна, Лізо, але нікому не потрібна. Маєш одну дорогу. І мусиш її прийняти. Не треба руйнувати світ. Не завдавай нікому болю. Зроблю все швидко. Не скривджу тебе. Не бачитимеш крові й бруду. Залиш це мені. Прийми удар — от і все, що тобі лишилося.

Вона довірливо глянула на нього.

— Ходімо, — простягнув руку він.

Двері.

Захотілося заплющити очі, та втрималася. Простягнула руку й дала себе відвести. Знову кімната, де зустрілися. Він підійшов упритул. Став розстібати ґудзик за ґудзиком. Не перешкоджала йому зняти з себе одяг, який тепер значив для неї так мало.

Підняв її на руки й поклав на стіл, та вже не прив’язував. Відчула, береже сили. Як і першого разу надзвичайно вправно проник у неї. Не чинила опору. Це — домовленість. Проста домовленість. Між ними. Як і обіцяв, не порушив меж. І вона охоче приймала насолоду від нього. Не як насильство, а як необхідність. Поклавши її долілиць, допоміг шиї та плечам розслабитися. Закінчивши, дав їй спокій і всівся у крісло, бо мусив трохи перепочити перед фіналом.

«Час іти», — нарешті промовив він. Почала вдягатися. Жестом зупинив її й відвів до душової кімнати. «Не поспішай, — попередив. — Маєш іще час. Прийми душ, потім іди до кімнати, де ми розмовляли. Там знайдеш усе необхідне. Випали кілька цигарок. Випий. Чекатиму на тебе».

Гарячі струмені омивали тіло, увільняючи його від вражень, від поту, від життя. І життя з водою падало донизу і втікало, наче у розверсту прірву під ногами, у маленьку заґратовану дірку у підлозі.

Душ освіжив. Алкоголь вивітрювався, разом із простотою сприйняття. Вона одягнулась і вийшла з душової.

«Ну от, про все подбали», — подумалося.

Час іти.

Вона не поспішатиме.

Келих наповнився. Відпила. Обережні ковтки. Рідкого вогню у келиху все менше.

Запалила. Підсумувати б, пригадати щось. Не пригадувалося. Не підсумовувалося.

Цигарка згоріла. Іншу? Ні. Час. Вичерпано.

Безглуздо чіплятися за дрібниці. Не треба, аби по неї приходили. Вдягла медальйон. Підвелася й вийшла у коридор.

Прочинила двері до зали. Пальці вчепилися в медальйон. Прикре нагадування про зраду. Це й додало сил. Лишається витерпіти зовсім трохи. Роззирнулася. В кімнаті з помостом проти першого разу нічого не змінилося. Майже.

Знайомі очі дивилися на неї крізь прорізі шкіряної напівмаски. Встиг перевдягнутися у чорне. «Щоб не забруднитися», — подумалося.

Піднявшись на платформу, чоловік у масці подав їй руку. На помості став перед нею на коліна і, згідно з давнім звичаєм, попросив прощення. Вона розгубилася. На знак прощення мусила дати йому монету, але зовсім не передбачила цього. Спостерігши її збентеження, притулив її руку до кишені. У кишені, несподівано для себе, знайшла мідяк, хоча знала, не клала туди нічого.

Отримавши монету він піднявся з колін і підвів її до плахи. Вона збиралася опуститися на коліна, але він, підхопивши її, всадовив на лаву. Погляд заворожено блукав між місцем, куди мусила покласти шию, та чорним футляром, що лежав зовсім поряд.

Став позаду неї й торкнувся волосся. Відтак ще і ще. Дбайливість. Дивна, як для чоловіка. Нарешті, підняв їй волосся, оголюючи місце для удару. Дивно, але вдалося віднайти спокій.

Він зірвав медальйон з шиї і простягнув їй, але вона лише заперечно похитала головою й попросила повернути річ Еріку.

Допоміг піднятися з лави й опуститися на коліна. На якусь мить завагалася. Тоді поклав їй руки на плечі і нахилив, допомагаючи зайняти належне положення.

Сів навпочіпки поряд із нею, і вона відчула, як ремені охоплюють талію, міцно притискаючи тіло до колоди. Спробувала підвести голову. Випередивши рух, він верхніми ремінцями припасував їй шию до колоди й, не питаючись, міцно зав’язав очі чорною пасмугою тканини та зв’язав за спиною руки. Відчула вдячність. Дивитися на встелене соломою днище корзини малоприємно.

Заспокійливим жестом провів долонею по шиї, але його пестощі більше не вводили її в оману. Вона чекала. Він помасажував шию, але вона розуміла, що його пальці шукають зручного місця для удару.

Запала тиша. Вона відчувала, як заворожено дивиться він на неї, на її похилену постать, оголену шию і зволікає з ударом. Врешті-решт, почула:

— Готова?

Вхід.

— Так — відповіла.

Останній коридор.

— Тоді читай молитву, тільки не голосно.

Що веде.

Стала промовляти.

До.

Спершу нетвердим голосом, затинаючись, та з кожним словом молитва набувала впевненості, несамовитіше волала до Бога, проголошуючи власну правоту.

Центру.

Молитва була закороткою, й удару не було.

Лабіринту.

Шия напружилася і судомила дедалі сильніше, та не було жодної змоги розслабити її. Вона читала молитву знову і знову, поки не відчула легкого дотику леза до шиї. Затнулася.

Центр.

Лезо стало підніматися.

Куди йти далі?

«Продовжуй», — почула різкий наказ, але їй відібрало мову.

Вона стиснулася й завмерла. Серце несамовито калатало, стрибаючи вгору-вниз, і вона благала, нехай воно зупиниться назавжди і вона не відчує ні удару, ні болю.

Куди йти далі?

Під пов’язкою заплющила очі. Затримала дихання.

Вона не Мінотавр!

Захотілося в туалет, і вона щосили затиснула ноги.

Вона не.

І раптом почула стукіт, що не належав її серцю.

Сокира опустилася.

Їй здалося, кудись мимо шиї.

Шия заніміла й продовжувала судомити.

Тортури ніколи не закінчаться.

Відбулося?

Вона чула, ніби люди здебільшого не усвідомлюють, що мертві.

Спробувала підвестися.

Але.

Пута міцно тримали її.

Звук.

Прочинених дверей.

Нервовий шепіт.

Усе перетворилося на жах, на нескінченні тортури. Навіть плакати забракло сил. До шепотіння приєднався інший голос. Голоси запекло сперечалися. Знову здалося, що вона по той бік. Де інше таке саме зв’язане тіло. Може, збожеволіла? Чи втрапила до пекла? Почувся шурхіт, голоси замовкли.

Кроки.

Завмерла.

Знову очікуючи удару.

Чиясь рука погладила її по голові.

Вона здригнулася.

Шию звільнили.

Відчула, як пальці, такі знайомі, відстібають нижній ремінь і звільняють руки.

Її підняли на ноги.

Обійняли.

Вона тихенько заплакала.

Обійми розімкнулися.

Знову незрозумілі звуки. Простягнула руки, але наштовхнулася на чиюсь спину. Тишу розрізав звук голосу: «Еріку, опусти пістолет, не роби дурниць». У голосі ані тіні страху, але вона відчула — володар голосу наляканий.

— Еріку, нічого не зможеш вдіяти. Навіть вивести її з будівлі не пощастить. Поклади зброю, поговоримо. Не роби всім гірше. Занапастиш і її, і себе. Себе ти однаково згубив. Зроби те, для чого прийшов, — попрощайся з нею і дозволь мені закінчити.

Від слова «закінчити» побігли мурашки по спині. Ерік мовчав. Вона обхопила його передпліччя й чимдуж притислася, боячись, що він повірить словам ката й віддасть її.

— Хочеш, помри разом із нею, — голос намагався переконати, — допоможу тобі, але не роби того, про що шкодуватимеш. Краще за мене знаєш про наслідки. Занапастити всіх хочеш?

Ерік заговорив, але голосу його не впізнала:

— Лізо, зможеш вистрелити, якщо доведеться?

Ліза не зрозуміла, до чого він, й розгублено мовчала.