Знову коридор.

— Хочеш у туалет? — чоловік перервав її думки. Вона кивнула, і він відвів її в невеликий коридор, вказавши на двері. По тому завів її до іншої кімнати.

Невеликий столик. Цигарки. Кавник. Пляшка. Два келихи.

Знову не ті двері.

Це — не та кімната.

— Сідай, — кивнув, указуючи на одне з крісел, і влаштувався навпроти, — раджу почати з кави та цигарки. Поки не останньої, — пожартував він.

Слизькі стіни темного, наповненого чудовиськами коридору.

Спати не хотілося, але від кави не відмовилася. Простягнув їй запальничку й допоміг запалити цигарку. Знову взялася його розглядати. Весь дихав життям. І силою. Стало страшно. Знову. Сильне обличчя. Доволі привабливе. Але. Щось у рисах було не те, але не могла зрозуміти, що саме.

Немає часу.

Часу немає.

Біла сорочка. Темні брюки. Одягнені майже однаково. Вони. Тільки. Верхні ґудзики. На сорочці. Є. Розстібнуті. Його сорочка має комірець. Її — ні. Але. Вона теж може бачити його шию.

Іди далі!

Мимоволі стала знову порівнювати його з Еріком, намагаючись зрозуміти, де помилилася під час їхньої першої зустрічі. Вони, здавалося, були одного віку й справді трохи подібні зовні. Проте цей був вищий, і його волосся, також темне, закоротко підстрижене. Але головна відмінність — погляд. Жваві насмішкуваті карі Ерікові очі сплутати з важким поглядом зелених очей неможливо. Погляд мертвяка. Легко уявити, як холоднокровно завдає він удару. Як піднімає відрубану голову і, знявши пов'язку, дивиться в широко розплющені очі, в яких згасає життя. Айсберг із маленькою верхівкою. Спробувала пірнути глибше, але вдарилася об стіну. Пригадала пораду коменданта й осіклася.

Не зупиняйся!

— Подобаюся? — почав він розмову.

— Ти завжди питаєш таке в жінок… опісля?.. — відповіла вона.

Голос захрип.

Він колись закінчиться?

— Про що ти? — він спершу не зрозумів. — А… то я не про те. Ти для мене не є жінкою. Ти ж добре це втямила. Чи мені здалося? Спитав, чи підходжу тобі?

Цей коридор.

— А, ти стосовно цього… ну… щодо цього… не знаю… — вона вдала, що замислилася. — Ніколи не знаєш, поки не спробуєш, а потім навряд чи зможу враженнями поділиться. Вирішуй сам.

Руки тремтять.

— Маєш гарне почуття гумору, з такими легше.

— Не впевнена, що зі мною просто мати справу, — зізналася вона.

— Побачимо, — зімітував він на обличчі посмішку.

Не зупиняйся!

Як легко ставиться він до того, що має зробити. Але. Це видимість. Радше, легкість годинникового механізму. Йде за графіком. Кожен крок прораховано. Але. Він. Боїться? Схибити? Це додало впевненості. З нею гралися в гру. Останню. І виграти не пощастить. Сплюнути б. Хай буде так. Думала — буде простіше. Але, мабуть, щось заважало їм просто убити її. Між ними і її смертю стояла якась фігура, і цю фігуру вони намагалися вивести з гри. Така складна партія, подумалося, заради мене? Чи не забагато честі? Ризикнула проявити зухвалість й зробила власний крок.

Випустіть!

— Ходімо, я готова, — кинула недопалок, підхопилася й попрямувала до дверей.

Він напружився.

Не треба більше цього корид-ора.

— На місце. Сядь. Я вирішуватиму, коли будеш готова, — голос звучав майже благально, але він погрожував. Заплющила очі. Боже, як важко бути фігурою, навіть ферзем. «Пішак», — подумала розпачливо й повернулася на місце.

Корида.

— Нетерпеливишся підставитись під удар? — знову атакував він. — Не варто проявляти дурну сміливість.

Ora — година, час, тобто — є час — зараз. Принаймні звучить так. Пишеться hora.

Вона зобразила подив:

— Не хочу затягувати цей спектакль? Що в цьому поганого?

Випустіть звідси.

— Страх примушує поспішати, поспіх — заважає тверезо мислити. Потребуємо сил, для того, що робитимемо. А ні в тебе, ні в мене їх не лишилося. Не в твоїх інтересах такий варіант. Хіба не розумієш?

Тіло мимоволі напружилося.

Коридор.

Навіть він ховається за слова. Легше робити, ніж говорити. Всі брешуть, не договорюють, ховаються за масками. Всі. Окрім речей. «Простих речей», — виправила себе. Хіба брехатиме ешафот? Меч? Виконуватимуть своє призначення. Хіба брехатимуть рухи цього чоловіка, якого вона навіть подумки боялася назвати призначеним йому іменем? А отже, й вона співучасниця змови. Навіть якщо так, хотіла знати правду. А якщо знову зав’яжуть очі? Страшно. Знову буде брехня. Не хотіла вмирати в брехні. Хотіла бачити, а не мацати пальцями темряву. Відчула, він намагається проникнути в її думки. Немов принюхується до повітря.

Як вибратися з лабіринту?

— Про що думаєш? — спитав напряму, розуміючи, що вона вловила вторгнення.

Не дай йому відчути!

— Думаю про те… намагаюся запитати себе, чому всі брешуть у настільки прозорій ситуації? І ще боюся, що знову зав’яжеш мені очі, — видихнула вона.

Де ти..?

— Так простіше, — відповів він чи то на перше, чи то на друге питання.

Ховайся!

Вирішила піти далі:

— Хіба складно відрубати людині голову?

Куди повертати далі?

Шия напружилася.

Він замислився.

— Навіть людині непросто. Але — легше. Навіть людина стає трохи проклятою, коли мусить вийти на ешафот. Тому зав’язують очі. Майже завжди зав’язували. Щоб людина не так боялася. І щоб біди не накоїла. Але це людина. З «проклятими» значно складніше. Можу не зав’язувати, якщо тобі простіше все бачити. Хіба найостаннішої миті перед ударом сама зрозумієш, що це на краще. Скажеш, коли вирішиш. Декому легше не бачити того, чим їх позбавлятимуть життя. А стосовно брехні, можу висловитися ясніше, хоча й досі намагався щадити твої відчуття. Думав — так легше. Мене страшенно виснажило те, що був змушений, так, змушений з тобою робити. Сумніваюся, чи вдасться завдати точного удару. Тоді одним ударом усе не обмежиться. Уявляєш, цей біль? Думаю, тобі вистачить і того, що встигнеш відчути.

Вона опустила очі й судомно ковтнула слину.

Правильний поворот наліво чи направо?

— Сподівалася, болю зовсім не буде? — він насмішкувато глянув на неї. — Ось бачиш, волієш чути брехню. Прагнеш брехні, наче знеболювального, брехати собі до останнього подиху, що не відчуєш нічого. Так легше. Брехати собі, що не боїшся. Так легше. Але попросила правди, тож скажу тобі правду, бо знаю: насправді прагнеш її. Після моїх слів тобі стане моторошно. Біль буде. Сильний. Різкий. Коли лезо увійде в шию. Маєш підготувати себе до того. Не знаю, скільки він триватиме. Там, по той бік, час тече інакше. Можливо, мить. Але ця мить може видатися вічністю. Отже, спробуй якнайшвидше піти з тіла. Якщо зможеш, до удару. Це єдиний шлях не відчути болю. Але, яким би сильним не був той біль, він останній. У цьому житті. Хочеш більше не відчувати болю — не повертайся. Матимеш вибір. Обери для себе найкраще. Там, куди можеш піти, болю не буде. Більше ніколи. Тільки абсолютне світло або абсолютна темрява. Але й там, і там будеш щасливою. Ніхто тут не потребує твого повернення. А найгірше зашкодиш собі. Затям це гарненько.

Тут немає правильного й неправильного.

— Усе одно повернуся, — вперто прошепотіла вона.

Вона знайде вихід.

— Навіщо? Заради нього? — запитав він глузливо.

Вона стрепенулася.

— Заради кого? — спробувала незграбно вдати здивування.

Заради них.

— Боже, — зітхнув він, — заради Еріка.

Хто це «вони»?

Подивилася на нього.

Повинна знайти їх!

— Сподівалася, ми нічого не знали? Бачу, як ти чекаєш на нього. Щоп’ять хвилин на двері позираєш. І боїшся його приходу. І не знаєш, чого жахатися більше — смерті, його появи чи непояви. Бачиш, усе просто. А є ще одна правда. Гірша за правду про біль. Правда в тім, що не потребує він тебе. Прийде він, чи ні. Це така довга історія. Щоразу в очах кожної бачу його ім’я. Написане кров’ю. На кожній — однаковий одяг. Підібраний ним. Це його робота. Так само, як моя, — забрати в тебе життя. Щоразу повторюється одна й та сама історія. Для тебе цей удар, напевно, страшніший за той, якого завдам тобі пізніше. Але ж не хочеш помирати в брехні?