— Розкажіть про так звані випадковості.

Мінне поле.

Не оступитися. Не схибити.

Крок управо чи вліво правильний?

Відповідь-порятунок чи відповідь-загибель?

Що їй втрачати?

— Кажіть далі!

Тягти час.

— Траплялися в основному різні дурниці. Наприклад, одного разу в дитинстві я розлютилася, і в руках у мене вибухнула банка. Але я й могла стиснути її надто сильно.

— Так. Тією банкою ви збиралися ударити іншу дитину. І банка справді вибухнула, розлетілася на дрібні осколки. Я читав доповідь вчителя молодших класів. Саме після того інциденту на вас звернули увагу. Ви не уявляєте, наскільки цікавими виявилися результати подальших спостережень? Подібне повторилося?

— Так, значно пізніше.

— За яких обставин?

— Одного разу мені було дуже погано. Я мила склянки й ставила їх на стіл. Одна склянка, доторкнувшись до другої, вибухнула.

— Та, яку ви тримали в руці?

— Ні, цього разу інша, до якої торкнулася та, що я тримала в руці. Першого разу я сильно поранилася. Усі пальці були в порізах. На ціле життя лишилися шрами.

Якщо розповідатиме якомога докладніше, говорити доведеться менше. Але якщо її допитуватимуть цілий день, а можливо, й ніч, то тягти немає сенсу.

Слідчий знову поставив питання:

— Тоді теж на когось розлютилися?

— Тоді мені завдали сильного болю.

— Фізичного?

— Ні, довели до відчаю. Людина завдяки певним обставинам мала наді мною владу і зловживала нею. Це був один із моментів.

Нарешті він знайшов потрібне місце. Ще трохи. Ще зовсім трішки. І він додавить її. Знайде розшукуване. Те, що вони всі шукали. Його підвищать. Казково підвищать. Він уже майже там, де навіть не мріяв бути. Більше не потрібно буде ні про що хвилюватися. Це його успіх. Фантастичний успіх. Нелюдський. Як, до речі, і ця аварія. Він опинився в потрібному місці в потрібний час.

Його тон змінився, він знову став людиною, з якою хочеться бути відвертим, тією співчутливою людиною, яку Ліза знала.

— Розкажіть детальніше, які думки виникли у вас тоді, як розвивалася ситуація.

Ліза, нарешті, зрозуміла, до чого він веде, але вирішила бути щирою.

— Та ніяк не розвивалася, просто я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить.

— Чому дурість?

— Ну, це було лише відчуття. Я знала, ця людина не повинна завдавати мені болю, підкоряти собі.

— Чому не повинна, — слідчий удав подив, — це вам здалося несправедливим?

— Ні, хоча, мені й справді це здавалося несправедливим, але було й інше.

Лізин співбесідник насторожився:

— Що, інше?

— Сила. Ця людина пригнічувала силу, що була в мені. А ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.

Натякаючи на ситуацію, що сталася першого дня, Ліза, мабуть, поцілила. Слідчий трохи збілів на лиці, але продовжив.

— Ваші припущення виправдалися? — запитав.

— Не знаю, це могло бути випадковістю, — відповіла Ліза.

— А якщо забути про збіги?

— Коли склянка вибухнула, я зрозуміла, що енергія вийшла назовні. Усе втілилося у вибуху. Я тоді подумала: в більшості випадків нічого не відбувається, але ж енергія відчуттів, навіть якщо не можемо її бачити, зберігається. А отже, йде кудись, десь накопичується, збирається в одну хмару, й оскільки вона маркована — прив’язана до певної людини, то ця хмара супроводжує цю людину. Я подумала тоді — краще, коли щось одразу стається, а не летить у хмару. Бо гроза, коли чаша переповниться, буде страшною.

— Що відбувалось далі?

— Гроза.

— Тобто? — не зрозумів її слідчий.

— Рік минув спокійно, відтак почалася гроза. Небо стало всюди бити блискавицями цю людину. Мені було страшно.

— Ви все бачили? Чи виникало бажання допомогти тій людині?

— Так.

— Допомогли?

— Так, по змозі, але зупинити грозу не пощастило.

— Яким чином ви допомагали? — слідчий зовсім розслабився і йшов на автоматі, лише деталізуючи якісь дрібниці.

Лізу, навпаки, спогади втомили, і вона почувалася знесиленою.

— Моє співчуття змінювало ситуацію на краще.

— Але ця людина мучила вас?

— Вам видасться це дивним, але ми вміємо пробачати. Мені тут дещо цікаве спало на думку. Адже людство поводиться так само, як людина, про яку я щойно розповідала.

Слідчий глянув на неї:

— Про що це ви?

— Усе ви добре розумієте. Впевнена, щоразу подібне чуєте, а почути ніяк не можете. Сила. Ви боретесь із тим, що сильніше від вас. Може, ми гірші за вас, але таки сильніші. Набагато сильніші. А ви намагаєтеся придушити цю силу, знищити. А сила — це енергія. Закон збереження енергії. Енергія ж не зникає в нікуди. Що ви можете? Знищити фізичну оболонку, це й усе. Ви ніколи не змістите центру рівноваги у свій бік. Ви марнуєте час. Свій і наш. Навіть гірше. Ви проливаєте кров. Ведете війну проти нас. Сієте зло. Ви так само пожнете бурю. І ніхто не зможе зупинити її. Може, тепер, коли ви дізналися від мене все необхідне, розкажете що скоїлося? Тим паче, я все одно знатиму. І куди пропав Ерік? Його повернуть?

Слідчий вирішив, що тепер він може розповісти їй, і вимкнув диктофон.

— Мій попередник потрапив учора ввечері під машину. Отже, ви «підняли руку» на інквізитора. На сьогодні призначено надзвичайне засідання Трибуналу у вашій справі, вирішуватимуть вашу подальшу долю. Я їду туди з доповіддю. Ерік уже там. Він, звичайно, захищатиме вас, але інші, боюся, не будуть. Тож підготуйтеся про всяк випадок. Я, зі свого боку, теж спробую зробити для вас усе, що зможу. Тим паче, поклавши руку на серце, вважаю, він заслужив такого, але це між нами. Бажаю вам успіху і сподіваюся, що бачимося не востаннє.

Ліза залишилася сама. Охоронці відвели її до кімнати, наказали не виходити. Визирнула у вікно. Внизу охоронець. Ліза лише посміхнулася з такого антуражу. Пройшлася кімнатою, намагаючись зібратися з думками. Впала на ліжко, закинула руки за голову й так полежала кілька хвилин, ні про що не думаючи. Хоч це й дивно, але до неї повернувся спокій.

Ситуація вкрай погана. Ліза посміхнулася. Вона вбила інквізитора. Серйозний злочин. Що тепер чекає на неї? Якщо вона все правильно оцінила, вони не мучитимуть її, принаймні не сильно мучитимуть. Тим паче, останні події не заохочували, надто наочним був приклад. А от прискорити все можуть. Постараються якнайшвидше позбутися її. Ну й нехай. Що швидше — то краще.

Що краще?

Її обпекло.

Вона не встигне.

Не встигне виконати обіцяне.

Єдине, що вона може ще зробити.

Не встигне виконати своє призначення.

Може, все її життя умістилося на клаптику паперу?

Може, у цьому й був сенс її життя?

Ні, щось більше за життя…

Значно більше.

Вона могла хоч щось зробити.

А тепер не зробить.

Вона програла.

Що буде з її душею?

Якщо не дотримає обіцянки?

Укотре подивилась на записи у нотатнику.

Цвинтар.

Якій стороні світу він відповідає?

Що це може бути?

Поле — Схід.

Місто — Північ.

Залишились Захід і Південь.

Захід сонця — смерть.

Рух униз.

Цвинтар — Захід.

Вона заплющила очі й на темному екрані побачила чотири жадані знаки:

Захід. Схід. Південь. Північ.

Ліза дістала нотатник і зробила третій запис:

Поле

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто

Північ. Схід. Південь. Захід.

Цвинтар

Захід. Схід. Південь. Північ.

Спогад не повертався. Двері, призначення яких їй годі було зрозуміти, вперто не відчинялися. Хоча декілька днів поспіль вона намагалась підібрати до них ключі. Двері, за якими, найвірогідніше, причаїлася її смерть.

Вона знову подивилася на схему й силувалася зрозуміти, що все це може означати, та думки плутались, і вона бачила лише набір не пов’язаних між собою знаків.