У неї всередині все скрижаніло. Вона й справді не готова була до такого. Побачивши, як змінився вираз Лізиного обличчя, комендант вирішив, що з правдою він таки перестарався, і спробував виправити ситуацію.

— Інквізиція вважає — це має бути справою людських рук. Вони сприймають виконання вироку як ритуал. Але боятися нічого. Майстер чудово володіє зброєю.

Ліза подумала, що перше враження не було хибним, цей чоловік дійсно військовий.

Наступну годину Ліза пролежала на ліжку. Спочатку долілиць, відтак лягла на спину, вп’ялася поглядом у стелю й намагалася ні про що не думати. Почуте виявилося заважким навіть для неї.

Хіба комендант повідомив їй щось нове?

Чого не знала?

Не очікувала?

До чого не готувалась?

Яка різниця?

Смерть — є смерть.

Кінець.

Фінал.

Яку назву не вигадай — краще не пахне.

Зрештою, вони ж не пообіцяли розірвати її на шматки, піддати нелюдським тортурам.

Яка різниця?

Від чого їй так паскудно?

Це також швидко…

Ліза стенулась.

Майже завжди швидко.

Ні.

Не треба думати

про це.

Подумає про це потім.

Обхопила руками коліна й скулилась. У такій позі її застала Магда. Ліза чула, як вона навшпиньки ввійшла до кімнати, але якось реагувати на присутність іншого бажання не виникло. Жінка підійшла до ліжка й сіла поряд. Ліза відчувала, Магді інстинктивно хочеться погладити її по голові, якось утішити.

— Та пішли ви зі своєю жалістю! — несподівано навіть для себе закричала Ліза й відчула приплив злості, шалу, презирства. Стало страшно від думки, що може зірватись й заплакати.

— На вас чекає психоаналітик, — сказала Магда, — якщо він також спробує пожаліти вас, можете послати його ще далі, — посміхнулась вона.

Ліза покірно рушила за Магдою, хоча якби їй надали можливість висловити ставлення до такого добровільно-примусового заходу, Магда почула би багато лихих слів. Особливо стосовно того, як Інквізиція виконує свою обіцянку не застосовувати тортур. Але, мабуть, психоаналітичні катування такими у цьому закладі не вважалися.

Психоаналітик чекав на неї в бібліотеці. Магда залишила Лізу біля двостулкових дверей і рушила геть, уважаючи, що заводити ув’язнену до кімнати — не її обов’язок.

Ліза зайшла не відразу. За запізнення покарань не обіцяли, й вона вирішила трохи помучити фахівця з длубань у мозку й комплексах. Стала біля дверей і спробувала уявити собі цю людину. Зморшкуватий старигань в окулярах, з висохлим від чужих проблем тілом. Чи ні, спітнілий черевань середнього віку, роздобрілий на інквізиторських харчах. Нарешті стало цікаво, який із намальованих портретів відповідатиме оригіналу, тож вона нечутно прочинила двері й прослизнула до кімнати.

Бібліотека видалася величезною, вражала кількістю зібраних у ній книг. Ще один глум. Радше бібліотека для тюремників, ніж для в’язнів, яким чи ж вистачить часу бодай на одну? Vita brevis, ars longa,[4] — пригадався один з улюблених батьківських висловів. Чудова ілюстрація. Жаль, таточку, не бачиш цього — добре, що не бачиш. Пошукала очима господаря кабінету. На терасі, спиною до неї, стояв чоловік, одягнений у діловий костюм. Темне хвилясте волосся. Вона помилилася. Її майбутній мучитель не був ані старим, ані голомозим, ані огрядним. Цікавість діймала її все дужче, проте чоловік і не думав обертатися. «Забагато конфузних ситуації, як для одного дня», — подумала вона й проявила ініціативу:

— Я прийшла, — гукнула щодуху.

Чоловік обернувся. На його обличчі грала хитра, трохи зніяковіла усмішка. Лізі здалося, що хтось щосили заїхав їй чи то по обличчю, чи то між ноги. Від нападу реготу її зігнуло навпіл. Перед нею стояв чоловік, якого вона так хоробро присоромила цього ранку на кухні. Коли веселощі минулися, Ліза не знала, де очі подіти від сорому. Ну й абсурдна ситуація склалася вранці. Вона напала на майже безвинну людину, яка, напевно, досі не розібралася в ситуації і думає, що допомогти їй, Лізі, не зможе, оскільки вона потребує допомоги психіатра. Провела рукою по губах, стираючи залишки сміху, і задля виправлення скоєного почала захисну промову:

— Тепер, певно, мушу просити у вас прощення за огидний ранковий інцидент.

Чоловік, продовжуючи всміхатися, уважно вислухав початок промови, але закінчити не дозволив:

— Лізо, я можу вас так називати? Я ознайомлений з вашим вироком. Не пригадую, щоб там згадувалося публічне покаяння у гріхах. Сьогодні я безцеремонно втрутився у ваше життя, порушив усамітнення. Гірше за те, налякав вас, бо пішов на поводі у своєї цікавості й бажання познайомиться з вами в неофіційній обстановці. Якби мене так нахабно розглядали, відреагував би гірше — дав би по пиці, й не раз. Я розглядав ваше обличчя, і мій погляд затримався на вашій шиї. Можете вдарити мене за це, опору не чинитиму, — він зробив паузу, залишаючи Лізі час для нанесення удару. Коли мовчання затягнулося й він зрозумів, що вона не збирається нічого робити, усміхнувшись, подякував. — Більшість, не замислюючись, скористалася б запрошенням.

— Більшість узагалі не матиме шансу когось ударити. Ніколи. Як це називається? «Усунення небезпеки». Якщо пам’ятаю текст правильно, — відповіла вона й подумала: зрештою всі в цьому закладі так чи інак — кати. Навіть цей чоловік, який так щедро надає їй право на удар у відповідь. Скільки прихованої пихи. Може дозволити собі розкіш так витончено знущатися. Право сильного. Того, хто житиме.

Чоловік, спостерігши зміну виразу Лізиного обличчя, спохмурнів:

— Лізо, ви замовчуєте власні думки. Скажіть це вголос. Хочу, аби між нами було якомога менше болю. Можу сказати це замість вас. Хоч би як вам хотілося вірити в протилежне, я тут задля того, щоб допомогти вам, а не Інквізиції.

— А Інквізиції про це відомо? За що вони вам платять в такому разі?

— Один нуль. Я тут не заради Інквізиції, але Інквізиція надає мені цю можливість, виходячи з власних міркувань. У цьому пункті мої цілі, цілі Інквізиції й ваші інтереси збігаються. Ви теж співпрацюєте з Інквізицією. Інакше вас би тут не було.

Ліза вирішила змінити тему. Вона процитувала:

— І в цьому місці плани Божества і нашого приниження тортури настільки абсолютно співпадають…[5]

ІІсихоаналітик несподівано продовжив:

— …тож залишається позаду ніч, смердючий звір і люд, що тріумфує, доми, вогні…

Він зупинився, але Ліза вирішила, що крапку поставить вона:

— …і Вакх на пустирі у сутінках цілує Аріадну.

Вони сторопіло помовчали, тоді психоаналітик розвів руками й посміхнувся:

— Сюрприз-сюрприз. Здивований не менше за вас.

Підійшовши до однієї з полиць, видобув звідтіля книгу:

— Якщо матимете бажання перечитати…

— Цікаво! І багато заборонених книжок у вас тут? — поцікавилася Ліза.

— Ви б не демонстрували, що знаєте про табу на книгу, яку не побоялися процитувати, — посміхнувся він.

— А мені варто ще чогось остерігатися? Попередьте мене. Ви теж не побоялися. Чи вам дозволено? І чому ця книга стоїть тут, якщо вона заборонена? Отже, ви не боїтеся, що її прочитає хтось із в’язнів.

— Повернімося до попередньої теми.

Ліза мовчала. Тим часом її співрозмовник влаштувався на зручному дивані й терпляче чекав, коли вона приєднається до нього й заговорить, проте зрозумів — чекатиме до судного дня.

— Лізо, ви ставите мене у скрутне становище. Мені не випадає сидіти, коли ви стоїте. Змушений буду встати, й до вечора навстоячки гратимемо у мовчанку. Я б, на вашому місці, поберіг сили для вечірнього допиту — на вас чекає серйозна битва, а ви марнуєте дух на мене. Просто поговорімо. Якщо не маєте бажання відповідати на попереднє питання, не треба. Яким чином зможу допомогти вам, якщо пручатиметесь? Ваша впертість перешкоджатиме нам співпрацювати, а отже, діяти продуктивно. Поки хтось дивиться на іншого, як на ворога, — співпраця неможлива. Це непотрібна війна. Я — частина Інквізиції. Але, повірте, як зі мною, не поговорите ні з ким більше. Для всіх будете чимось визначеним. Я ж не хочу вас визначати. І не збираюся влазити в душу. Лише пропоную своє товариство. Можемо також мовчки сидіти один навпроти одного. Але від того важче буде вам.