– А потім, – каже Сява, – він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.

– Куди? – затягуюсь я.

– Куди-куди… – мляво кривиться Сява. – На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.

– Що за татарин?

– Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…

– А татарин? – питаю я невідомо навіщо.

– Татарин ходив, – і собі затягується Сява, – аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…

Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.

– Альо, – нарешті сказав Сява.

– Альо, це я, – сказала вона йому.

– Ти де? – спитав Сява.

– У Лондоні, – відповіла вона. – Вибач, мене батько на курси відправив…

– Ясно, – відповів Сява. – А на які курси?

– У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…

Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.

– Прилечу, – буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.

2008–2011

Ялта – Краків (Вілла Деціюша) – Харків

Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити – що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати. – Усього тридцять п’ять баксів, – каже один із них. – Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, – показує він рукою на себе та ще на двох даунів, – знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, – він знов показує на себе та на двох дау-нів, – і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…

«Продам на хрін», – думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене – день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер – методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже – у нас просто секс по четвергах.

Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

– У вас багаж буде? – питає мене по телефону операторка таксі.

– Який іще багаж? – шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. – Мені до невідкладної хірургії…

– Ну, не знаю, – каже та. – Так буде чи ні?…

Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.

Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.

– Ну, показуй, – говорить він.

Я показую.

– Ги-ги-ги, – ірже хірург, але швидко змовкає. – Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?

– Нема, – бурчу я.

– А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?

– Ну…

– А хош, назад вшию? – стібе він.

«Собі вший…» – думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.

Три сотні – і діло в шляпі – тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.

– Через чорний стрьомно, – каже він, тиснучи мені руку. – Случай шо, звертайсь.

По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.

Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.

– Джек-пот, бля… – бурчу я.

– Дядь! – чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована – куди тобі той фронтовик.

– Дядь, – каже вона, – ви не пийте цього кохве…

– Чому? – питаю.

– Там, – каже мала, – антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…

– Правда? – витріщаю я очі від несподіванки.

– Ага, – киває вона, – а ще вони воду з-під крана беруть…

– Звідки знаєш? – примружуюсь.

– Нате, – каже вона, – почитайте, – і тицяє мені якусь пом’яту газету.

Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.

– Я ж казала, воно гидота, – радіє мала, – а ви не вірили.

Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.

– На, – кажу я малій, – потримай.

Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…

– Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, – каже майор міліції.

– Дєвочку? – не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. – Ви і її пов’язали?

– А куди ж її було дівать? – розводить руками майор і зніма слухавку. – Альо… Галя?… Галя, приведи дєвочку.

За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла – тепер можна подумати, що в неї нема ока.

– Фух, – зітхає Галя, – здихалась.

– А шо такоє? – пита майор.

– Зара побачите, – киває Галя і мерщій тіка з кабінету.

– Дядя міліціонер, – мала відразу посміхається, – скажіть, а у вас тут багато бандітів?

– Ну… є трохи, – киває майор, зробивши поважне табло.

– А ви в людей стріляли? – продовжує допит мала.

– В поганих… да, – киває він.

– А на смерть?

– Та було, – сентиментально зітха майор.

– Так ви, дядя, убійця?

– Я, – скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, – страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…