– І що ви там з нею робитимете?

– Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.

– Вночі?

– Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.

Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

– Ну що? – пита Валентина.

– Нічо… Залишу малу в себе.

– А міліція що?

– Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.

– А ти що?

– Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…

– Який же ти все-таки придурок, – зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

Ранок починається з голосу Валентини:

– Альо, ти мене чуєш?… Дівчинка ще в тебе?

– У мене, – сонно бурчу я. – Де ж їй дітись?

– Райвно на вухах, – звітує Валентина. – Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…

– Я що, зробив щось не те?

– А ти спробуй доведи їм…

– Доброго ранку, мала, – кажу я.

Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.

– Доброго, – зітхає вона.

– Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…

Німа сцена.

– То що? – питаю.

– Нічо, – каже вона.

– Ото й добре, – розводжу руками. – Додому повернешся, до батьків.

– У мене злі батьки…

– Як це? – спросоння не в’їжджаю я.

– Ну, вони п’ють і б’ються…

– Значить, ти все згадала?

– Та я, – каже вона, – нічого й не забувала, якщо чесно…

– Втекла?! – не можу повірити я.

– Угу, – винувато киває вона.

Знов німа сцена.

– Чого ви мовчите? – питає вона потому.

– Ну, просто не знаю, що сказати…

– Та ладно, – зітхає вона якось приречено. – У вас печиво ще є?

Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.

2010

Краків (Вілла Деціюша)

– Та ну, – каже Жора, – ходім, у них є настільний футбол.

– Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

– Дві баби, настільний футбол, – канючить Жора.

– Їдь сам.

– Та стрьомно самому, – зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, – ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

– Треба красти, – авторитетно заявляє він. – От ви, молодьож, крадете?

– Угу, – буркає Жора, – щодня.

– Балабол, – посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

– Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій – пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла – знизу…

Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах – яскрава помада, на переніссі – окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.

– Знайомся, – каже Жора, – це Поля.

– Привіт, Поля, – кажу я.

Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора – ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.

– П-о-л-я, – вичавлюю із себе.

– Ась? – шепоче вона.

– Ти кльова…

– Правда? – вона стискає мене ще дужче.

– Правда, – зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.

Я згори, Поля – знизу…

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене – натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.

– Ну, ладно, – каже Жора, – спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

– Слухай, – кажу я їй, – нема такого слова.

– Як це? – обурюється Поля. – Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

– Поля, – питаю я, – а що таке «пінда»?

– Зараз, – каже вона, – я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій – відкриту червону помаду.

«Пінда», – думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок – завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

– О, – підвиває вона, – найблагородніший і найсправедливіший, – і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

– Ну ось, – каже вона, нарешті зводячись. – Це й була «пінда».

– Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

– Да, – відповідає Поля, – у мене в кімнаті.