Страшенно люблю авторів, які, творячи своїх персонажів, можуть у письмі дати раду елементарним людським емоціям, станам, переживанням, однак не зациклюються на чомусь одному, не роблять зі своїх героїв якоїсь «ходячої ідеології» чи свого авторського «ходячого методу». Після буремних часів модерністської естетики, яка, втім, і досі «блукає» постмодерними текстами, до такого «виявлення» автора в письмі читач ставиться або з недовірою, або з іронією. Наша доба глобалізаційного прискорення і трансформацій так стрімко змінює, мов слайди, «картини бажань», що задоволення, навіть суто естетичне, навіть суто літературне, тобто суто снобістське, стає реальною проблемою. Попри тотальне перенасичення, незадоволеність постає психологічним голодом, очевидно, через безмежність вибору й не менш «моментальні» розчарування.

І справді, ми живемо в дуже вибагливий, перенасичений неймовірно великою кількістю текстів і творчих практик, вимогливий до автора літературний час. Читача вже задовбали катастрофісти, екзистенціалісти, експресіоністи, сентименталісти, а також сенсуалісти разом з іроністами, не кажучи про реалістів, духовних опортуністів і спіритуалістів. Читача вже задовбали цілі відра «одкровень», «страхів», «плачів», «зізнань», «криків», «надривів» чи інших «заангажованостей», які на нього виливає розбурхане та схильне до естетичного насильства ego автора. Господи, ну коли ж мені нарешті потрапить до рук текст без автора, у сенсі без слідів його незграбних чобіт, якими він топчеться на кожній своїй сторінці? – часто доводиться чути нарікання роздратованих читачів, певно, втомлених від читання творів із надмірно «оціночними» судженнями чи психічними «вадами» їхнього автора.

Мабуть, саме через погану літературу читачі стають снобами. Мій читацький досвід у цьому сенсі з року в рік системно «ретроградує»: змушує ще пильніше придивлятися до класики, ретельніше її перечитувати, бо лише там, у добрих і стареньких знайомих творах, можна побачити силу-силенну речей, на які раніше не звертали увагу. Класичним авторам якраз вдавалося те, що сьогодні зазвичай авторам не вдається. Старість, чи що? Як би це банально не звучало, але хочеться саме природності, невимушеності, дотепності й ненав’язливості. Хочеться, щоб нашу читацьку цікавість просто-напросто майстерно водили за носа, щоб вона не нудьгувала, щоб ми себе не силували читанням книжки.

Оповідання Сашка Ушкалова – це дотепна мандрівка за природністю, за тією «магією буденного», що її література, пригнічена концептами, ідеями, схемами чи суворими рамками жанрів, зазвичай втрачає. «Забути» наш інтелектуальний досвід розуміння літератури, відкинути панівні традиції, плюнути на розумування, знову повернутися до «реального», але не як до моделі опису та стилю-диктатора, а як до стихії самого пересічного життя. Чогось мені здається, що саме цим шляхом пішов прозаїк Сашко Ушкалов.

Книга «Жесть» названа дотепним сленґовим словом, одне зі значень якого зазвичай є психологічним – це захват-здивування. Назва надзвичайно влучна, адже ця «жесть» як враження переслідуватиме читача від оповідання до оповідання. Це нарочито несерйозне, приземлене, «невисоке» слово має й відповідну соціалізацію: буденну, почасти банально-комедійну, поверхневу, одним словом, показує нашу непричесану пострадянську дійсність. До речі, про поверхні. Уже настільки задовбали «глибини» в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати «глибини поверхонь».

Ушкалов блискуче їх віднаходить, і його творча уява демонструє такі унікальні з точки зору письма «фігури» нашої буденщини, що від реготу можна звалитися з крісла: саме тому цю книгу я рекомендую читати лежачи.

Я не впевнений, чи краще за автора оповім про ці оповідання. Вони настільки кумедні, настільки сильні своїм віталістичним гумором і парадоксальністю, що я жалкую лише за одним: мені мало, хочу ще! Як Данило Кіш, який своєю творчістю створив унікальний материк минулого – енциклопедію мертвих, Сашко Ушкалов своїми оповіданнями формує власний материк – енциклопедію живих. Істоти, які населяють цю безконечну книгу, – наші парадоксальні сучасники. Вони наївні й незграбні, смішні й сумні, розгублені й сварливі, незадоволені й дотепні. Свого часу невеликі оповідання й новели з несподіваними сюжетними поворотами О. Генрі сказали про Америку більше, ніж газети. Я сподіваюся, що оповідання Ушкалова, теперішні й майбутні, так само скажуть про нашу країну та добу значно більше, ніж ми можемо собі уявити.

Анатолій Дністровий

– Звідки в тебе мавпа? – питаю я.

– Турки, – каже він, – матроси з турецького корабля подарували.

– Що, просто так взяли й подарували?

– Нє, – заперечно хита він головою, – вона лишайна була, а я її виходив.

– Дивно, – кажу.

– Шо дивно? – не розуміє Сява.

– Ну, де вона могла підчепити в морі лишай?

– Та хезе, – знизує він плечима. – Може, від матросні… Вони ще ті мудаки…

– В смислі?

– Ну от уяви, сиджу я на пляжі… Вечір, нема нікого. А вони метрів за п’ятдесят од берега на шлюпці кудись гребуть. І тут один із них кричить, коротше, мені: «Абазан!»

– Як-як?

– Абазан… Це матюк по-їхньому, по-турецьки. І мене, значить, переклинює просто. Оце, думаю, сраті турки, тут собі, у мене на батьківщині, таке дозволяють… Потоплю сук… А вода холоднюча, градусів десять. Ото я прямо в лахах лізу в море й пливу. Аж тут хуяк… Хтось на мене застрибує і почина топить… Я на дно. Води, блін, наглитавсь. Ледь не всрався з переляку… Виплив, коротше, а воно мавпа – і лапи свої до мене тягне, верещить, вилізти на мене пробує, наче я острів який… А я так у голові все прокручую. Оце, думаю, якого я взагалі пливу до тих блядських турків? Може, вони не «абазан» кричали? Може, «абізян»? І оце я пливу їх топити, а сам же взагалі неправий. А оця ось, – Сява незлостиво штурхнув мавпу під бік, – поки я думав, ще раз вилізла мені на голову й почала топить. Виплив я, коротше, допер її до берега… Лежу. Вона поруч віддупляється. Турки, чую, ржуть, бляді… Оце так ми й стрілись, – зітхнув Сява сентиментально, ніби говорив про свою кохану після тридцяти років подружнього життя.

Був листопад. Темрява поволі сповзала на центральний пляж Ялти.

Після дев’ятого класу душа в Сяви якось ні до чого не лежала. Його мама, завідувачка одного приморського пансіонату, бачила це і, як кожна мати, сильно непокоїлась за долю свого роздовбая.

– От дивись, – часто казала вона йому за сніданком, – дев’ять років ти бив байдики в школі. І що? Що ти збираєшся робити далі? Ховатимешся в мене під спідницею?

– Ма, – мимрив Сява, – яка спідниця? Ти феміністка, ти все життя в штанях. Баті он заїхала праскою, коли він оце востаннє приходив. Мене теж не любиш. Ну яка спідниця?

Мама зітхала й починала лобову атаку.

– Славік, – казала вона, – твій батько мудак і жеребець. Та зараз мова не про нього, а про тебе. Я не хочу, щоб ти був такий, як він. Тому й питаю: чим ти будеш займатись по життю, чим будеш заробляти? Ти, головне, придумай, а я тобі на перших порах поможу грошима. Не сиди без діла. Добре?

– Добре, – буркав Сява й брав пару тижнів на роздуми, намагаючись підійти до справи по-серйозному.

– Ма, – приходив він до неї по тому, – я, кажись, придумав.

– Викладай, – кивала вона.

І Сява намагався викласти все якомога чіткіше.

– Ма, – казав він, – я прочитав кілька підручників з маркетингу… І там всі говорять, що в бізнесі головне – емоції. Є емоції, значить, є бізнес. Бізнесу без емоцій гайки.