– Ну казала, – закліпала очима мама, не розуміючи, до чого він веде.

– От і я про це. Я для кабінету зроблю сторінку в контакті, клієнти прямо через неї записуватимуться на прийом, консультації там будуть отримувати… з дому не виходячи прямо… Це сервіс… це тобі не прийшов і чергу вистояв… Хороший сервіс – хороші емоції, хороші емоції – хороший бізнес.

Мама аж рота роззявила з подиву.

– Однокласники? – спитала вона після тривалої паузи.

– Шо однокласники? – не врубився Сява.

– В однокласниках будем представлені? – по-діловому поцікавилась мама, чи не вперше в житті розмовляючи із Сявою не як з роздовбаєм, а як з цілком адекватним членом суспільства.

– Ясна річ, – кивнув той, і вже наступного дня в кабінеті Шарко був інтернет.

Адміни німецького еротичного відеочату погодились на трансляцію майже одразу, незважаючи на те, що Сява спілкувався з ними за допомогою гугл-транслейта. Товар викликав правильні емоції. Американці довго випитували, чи всі моделі повнолітні. Сява, користуючись тим-таки транслейтом, спитав: де вони бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», – відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…

Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.

Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.

– Натусік, – прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, – дай щось, щоб мені стало краще…

– Вам погано, Ілля Петрович? – затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.

– Мені дуже погано, – хапаючи ротом повітря, кивнув той, – я б сказав… хуйово…

Вечір олігарха так само був не з приємних.

– Ольга Павлівна, – стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, – скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?

– Ілюша, – виставила вперед обидві долоні теща, – по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?

Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.

– Ольга Павлівна, давайте начистоту, – уже спокійніше почав Корчагін. – Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…

– Ти зраджуєш Мариночку? – звела брови теща.

– Ні… – позадкував Корчагін. – Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…

– Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?

– От і я, – мовив Корчагін, – не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?…

– Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?

– А чого це я, – схопився за голову Корчагін, – на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?

– Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… – просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.

Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса – вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.

– Слухай, – спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, – ви його ще не скинули?

– Ні, – відповів начальник захекано. – Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.

– Значить так, – видихнув Корчагін, – не треба його кидати.

– Шеф, а шеф, – заканючив начальник, як трирічний пацан, – ну давай його скинемо.

– Ні, – відрубав Корчагін.

– Ну добре, – зітхнув начальник. – А що з ним робити?

– Дайте йому пизди, – подумавши, сказав Корчагін, – та не калічте…

– Іще раз?

– Що ще раз?

– Пизди…

– А ви вже?

– Ну, – буркнув начальник.

– Коли?

– Та… як знайшли, так зразу…

– Наказ такий був? – став дратуватись Корчагін.

– Ну шеф, ну чого ти? – пішов у контрнаступ начальник. – Сам подумай, яка різниця?… Усе одно з Ай-Петрі!..

– Зам’яли, – буркнув Корчагін.

– Так що з ним робити?

– Ходити може?

– Може… мабуть… – не зовсім упевнено промимрив начальник.

– То нехай собі йде, а ви по домах.

– І все? – не повірив начальник.

– Ні, – похитав головою Корчагін, хоч ніхто його не бачив. – Скажіть йому, щоб більше ніколи не муляв мені очі. Ніколи й ніде. Бо тоді точно полетить з Ай-Петрі…

– Слухай, – питаю, – а що ви тут взагалі робите?

– Ми тут, – пояснює Сява простодушно, – бухаємо.

– Що, і мавпа?

– Угу, – киває Сява. – Кажу ж, матросня подарувала… Вона бухала й курила, як паровоз. Та, сам розумієш, криза… Ці її випендрози мені не по кишені. Ох і ламало ж її без сигарет! Роздовбашила мені всю хату нах… То ми тут бухаємо час від часу… Я тут це… любов свою стрів.

– Ностальгія?

– Хезе… – знизує плечима Сява. – Не знаю, як це назвати.

– Що, засмагала тут у купальнику?

– Нє, вона не така, – хита головою Сява й кривиться, ніби засмагати на центральному пляжі – моветон.

– Вийшла з хвиль?

– Стібеш? – знову кривиться Сява, але враз м’якне. – Діло так було… Тільки ти не це… Ми тут бухали, – каже він і показує на мавпу, – осінь якраз була, така пора, як зараз. Усе пам’ятаю…

– Угу, – підштрикую я.

– І от, коротше, спускається вона з набережної… Спускається і йде он до тієї каменюки, бач?

Я глянув туди, куди він показував. Там і справді був чималий валун, вкритий мулом.

– А потім ставить на неї шось таке маленьке, волохате. Ми здалеку навіть не зрозуміли, шо то таке, аж доки воно не стало дзявкати. Тільки дзявкати воно стало пізніше… Вона, знач, відходить метрів на п’ять од каменюки, зніма з плеча фотоапарат, стає на коліно й почина оце шось фоткать… – Сява замовк, немов не міг знайти підходящих слів, щоб змалювати подальші події.

– Ну? – питаю я. – І що далі?

– Баклан! – видихає, нарешті, він перегар мені прямо в лице.

– Що?…

– Баклан!

– Чувак, – кажу, – не стартуй.

– Та хто стартує?… Кажу ж, баклан, великий сірий такий баклан. Валить згори в піке, закладає таку нехілу петлю та… їблись… Хапає те, шо на каменюці стояло, і давай зйобувать у відкрите море… Так і було, клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.

– Слухай, – кажу, – що ти мені втираєш?

– Обгрунтуй!.. – заводиться Сява.

– Це життя, – обґрунтовую я, – а ти мені втираєш…

– Це, – цідить він крізь зуби, – моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? – ледь не кричить він. – Так на хуй з пляжа!

– В якому смислі? – спокійно питаю я.

– В прямому, – заспокоюється й Сява.

– Лади, – кажу. – А далі що було?

– Ну, – розводить він руками, – ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?

– Якщо постараюсь…

– Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..

Я кивнув і глибоко затягнувся.

– Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.