– Вітьок? – питаю я. – Хто такий Вітьок?

– Він, – тицяє Сява на мавпу. – Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.

Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.

– Вітьок нормально плава? – питаю.

– Ага, – киває Сява. – Ми влітку так бабки заробляли. Атракціон: фігачиш у море м’яч, а Вітьок за ним пливе. Він японський макак, вони ого-го як плавають. Я, значить, і кажу Вітьку: дістань собаку. Той без охоти, але поліз у воду. Дістав. Приплив назад. І от, значить, картина. Стоїмо: я по яйця мокрий, Вітьок з цим йобаним чихуахуа і вона на каменюці в трусах і в футболці…

– Чим же, – питаю, – вона тобі так сподобалась?

Сява поринув у роздуми. По його вицвілих очах я бачив, що він зараз десь далеко-далеко, за тисячі миль звідси.

– Точно, – сказав він, – не знаю… Може, безпомічність… Може, ще шось… Та слухай: вириває вона у Вітька свого Мішеля й почина з ним сюсюкатись, а паралельно, значить, пробує вдягтись, та нічо в неї не виходить. На нас ноль вніманія. Нас ніби й нема. Я адідаси нові, по ходу, втопив, Вітьок – той узагалі як хлющ мокрий, у шерсті водоростей повно. Пішли, кажу йому, пішли додому, а то кашляти будеш. Ну, ми й почесали на набережну. Та тут чую, вона за нами лопоче. Стій, кричить. Спинились. Дякую, каже мені. Йому дякуй – показую на Вітька… Ладно, каже вона, не звертаючи на Вітька уваги, поїхали. Бере мене за рукав і тягне кудись. Притягує, значить, до запаркованого «Ленд Ровера», зніма його з сигналки, відкрива двері. Давай, каже, вантаж мавпу. Це Вітьок, говорю їй. Пофіг, відповіда вона, вантаж швидше, я змерзла. Я Вітька на заднє сидіння, сам заліз до нього, сідуха мокра… коротше, засрали півсалону. А вона шось у багажнику риється, потім сіда на переднє, кида мені рушник. Витирай, каже, а сама свого чихуахуа тре. Я Вітька витер, той ожив ніби, вмостивсь зручніше, роззирається. А вона чихуахуа тре й тре… Перестань, кажу, терти, а то зітреш, він і так малий. Ти, відповіда вона, за мавпою слідкуй. Це Вітьок, знов кажу я. Пофіг, знову каже вона й дає по газах.

Їдемо на Лівадію, зарулюємо у двір триповерхової доміни. Пішли, каже вона, і мавпу бери. Ну, я йду. А шо робити? Заходимо. Назустріч жінка така років під сорок. Це, каже вона їй, мої друзі, а потім на мене позира. Як тебе звати? Слава, відповідаю, Слава і Вітя нас звати. Дивлюсь, у жінки очі по гривні, але все по етикету – дуже приємно, каже, Слава і Вітя, мене звати Марта. Заходьте, будьте як удома. Чаю, кави? Спасибі, кажу, взаємно приємно, а сам думаю: ні хуя собі, попав у дворянське гніздо. І відчуваю, шо треба якусь приємність сказати. Ну й говорю: у вас, говорю, дуже красивий будинок і дуже гарна дочка. Дякую, каже Марта, але в мене син вашого віку, а я покоївка. Знаєш, як мені соромно було?… Піднялись на третій поверх, до кімнати її. Я такі тільки в кі-ні бачив – у футбол можна грати. Ліжко кілометрове, фотки її скрізь на стінах. Статуя якась у повен зріст, а на статуї ліфчики висять. Розові в основном. І от знаєш, шо мене збісило?

– Ліфчики?

– Нє…

– Мене збісило те, шо коли людина багата, то вона дума, шо їй усе можна. Ми стоїмо з Вітьком посеред кімнати, а вона йде до шафи і всі лахи з себе скида на підлогу. Так і стоїть гола, порпається в шафі, шукає там шось. На нас ноль вніманія. От ти б роздягся перед незнайомим мужиком?

– Перед мужиком ні.

– Лади, – каже Сява. – Ти ж мужик, вибач, не подумав… А перед жінкою ти б роздягся?

– Та не знаю… Слухай, може, вона тебе просто хотіла?…

– Подивись на мене, – зітхає Сява, – бачиш, як я галімо виглядаю? Так от, тоді я виглядав не краще… Не могла вона мене хотіти. Я її хотів, чесно кажу. А вона мене точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.

Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…

– Якої?

– Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… – тягне повз ноти Сява хриплим голосом.

– Ротару чи що?

– Точно, – киває Сява. – Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди їхали. Ти зі мною, каже вона, тобто, в принципі, й мавпу твою могли б додому не завозити. Заходимо, значить, сідаємо. Біжить до нас гарсон. Біжить, бля, аж столи перестрибує. Розклав меню, чотири рази вклонивсь. Я за тебе виберу, добре? – каже вона. Я киваю, а сам меню продивляюсь. Значить так, – каже вона знов, – ти будеш «фін де клер». А я якраз на тій сторінці, де ці фіндеклери, і розумію, що тарілка, бля, 700 гривень. І тільки я хотів їй сказати шось типу: та нє, мала, я краще який супчик посьорбаю, тут є супчики?… Як мене хтось хапає за шкварник і перекида зі стільця. Ну от, думаю, лежачи на нів’їбезно красивому килимі, а ти казала, шо можна і в спортивному. Отак і довіряй. Аж тут переді мною хтось присіда. І як ти думаєш, кого я бачу? Я бачу того урода, шо ледь не скинув мене з гори. А стіл із нею почина поступово віддалятись, тобто мене позорно тягнуть по підлозі на вихід. Я не пручаюсь. А на фіга? Ну пручатимусь я, хто мене рятуватиме, Ротару чи шо? І тут вона підривається з-за столу й кричить, мов, шо це за хрінь така? Ну й називає, мабуть, прізвище свого татка. Моя срака зразу ж перестає їхать по килиму. Це хто, питають у неї і показують на мене. Це мій хлопець, каже вона. Добре-добре, кажуть їй. Значить так, твій хлопець поки шо посидить у нас у машині. Забрати його зможеш із татком. Витягують вони мене назовні. Правда, не пиздять, бо першого разу почали пиздити прямо там, у кабінеті. І запихають мене в ту саму беху на заднє сидіння. Так і сидимо, посередині я, а по боках амбали.

– Так, сонечко.

– Па, – каже вона, – у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?

– Гаразд, – погоджується він. – Куди?

– У «Софію»…

– Так, – повторює батько, – у «Софію», значить… А що за проблеми?

– З цим, – зітхає вона, – з другом твоїм. У нього ще око сіпається…

– Слухай, – вкрадливо питає батько, – а що за друг із тобою?

– Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…

– Значить так, – заспокоює її батько, – з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.

– Ну, це складно пояснити…

– Сонечко, ти все-таки спробуй.

– Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…

– Мішель?… – перепитує батько. – Упав у море? Як це так?

– А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…

– Мавпа? – перепитує батько й зводиться з-за столу.

– Ага… японський макак…

– Добре, сонечко, – шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», – ти, головне, будь на місці.

Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.