– А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! – просить мала.

– Не покажу, – буркає майор.

– Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?

– Яка палка?

– Ну та, якою ви людей б’єте.

– Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, – напружується майор.

– Так шо луччє: пістолєт чи палка?

– Пістолєт! – гаркає майор.

– А наручники у вас є, дядя міліціонер?

Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.

– Покажіть наручники, ну, будь ласочка.

– Галя! – кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. – Осьо, дивись.

– Ох які інтересні! А можна я пограюсь?

– Нє, – каже майор. – Спецсрєдства дітям не ігрушка.

– А шо це в вас за тьотя на стіні? – питає мала й тицяє пальцем на плакат.

– Це не тьотя, – скрегоче зубами майор. – Це Мілєвський…

– А, – каже мала, – а я думала тьотя.

– Галя! – горлає майор, потроху червоніючи. – Забери… дєвочку!

– Кстаті, цей дядя не мій папа, – каже мала.

– Галя! – кричить майор, уже нічого не чуючи. – Забери її, кажу, на… геть!

– Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?

– Ага, – каже майор. – На наручники, тіки відчепись.

Мала радісно загрібає зі стола браслети.

– Це не моя дочка, – кажу я.

– Та я вас понімаю, – киває майор. – Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…

– Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…

Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.

– Га-а-а-аля-я-я-я! – в розпачі реве майор.

– Дядя, відстібніть мене.

– Не відстебну! Сиди там! – хапається майор за голову.

– Дядя, я пісять хочу.

– Так, – майор дивиться на мене як баран. – Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!

– Нащо ти їм сказала, що я твій батько? – бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.

– А що ж мені було робить? – обурюється мала. – Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.

– Ну… – киваю. – А як ти там взагалі опинилась?

– Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…

– А вчителі що?

– Що що? – не зовсім розуміє мене мала.

– Ну, вони де?

– Та хтозна, – каже вона.

– А живеш ти де?

– Не знаю.

– Як це ти не знаєш?

– А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.

– Брехло… – говорю з докором.

– Самі такі… – відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. – А що в вас із ухом?

– Сережка була. Зачепився, порвав…

– А нащо вам сережка? – дивується мала. – Їх же тьоті носять.

– Не знаю.

На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.

– У вас є телефон? – раптом питає мала.

– Є, – зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.

– З іграми?

– Угу.

– Дайте пограти, – просить мала.

– Не дам, – обламавшись, кажу я. – Ходім.

– Куди це? – насторожено питає вона.

– До іншої міліції.

– Е, нє-є-є… – навідріз каже вона, – я в міліцію не піду-у-у…

– Чого це? – дивуюсь.

– А ви що, – і собі дивується мала, – не бачили, які вони там? Вони ж кричать!

– Бачив, – киваю.

– Ну коли бачили, чого тоді питаєте? – мала підходить ближче.

– І що мені з тобою робити?

– Не знаю, – знизує плечима вона. – Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.

– Знач так, – говорю суворо, – я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.

– Будете тягнути в міліцію, – ультимативно заявляє вона, – я від вас утечу!

– Та тікай, – кажу, – дуже ти мені треба…

І що ж ви думаєте?

Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.

«Ну й хрін з тобою, – кажу я сам собі, – поїду додому зализувати рани».

Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.

– Ти в курсі, котра година? – питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.

– Нє, – чесно відповідаю я.

– Я так і думала! – сопе вона в слухавку. – Де тебе носить?

– Валь, – кажу, – я приїду й усе поясню. Давай не зараз…

– Ти думаєш тільки про себе… – заводиться вона.

– Не тільки.

– Ну, а про кого ж ти ще думаєш?…

– Зажди секунду, – я озираюсь.

Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.

– Ходи сюди! – кличу я.

Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.

– Тебе як звати?

– Маша…

– Я ще про Машу думаю, – кажу я Валі.

– Про яку таку Машу? – спантеличено видихає Валя.

– Та… довго пояснювати…

– Гад такий! – кричить Валя й кидає трубку.

Повільно, але переконливо вечоріє…

До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.

Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.

«Хочеш дитину?» – пишу їй есемес.

«Від тебе, бовдура, чи що?» – відповідає вона хвилин за десять.

«Не знаю, від кого, – пояснюю, – я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».

«П’яний?» – питає Валентина в наступній есемесці.

«Тверезий», – заперечую я.

І тут Валентина передзвонює.

– Що за ахінею ти несеш? – питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.

– Був би радий, якби молов що попало, – зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.

– Розказуй, – вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.

– До мене, – кажу, – мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.

– Як це вигнали?

– Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.

– А з чого вони взяли, що ти її батько?

– Вона сама їм сказала…

– Нащо?

– Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.

– Краще, – погоджується Валентина. – А де вона зараз?

– У мене, у кріслі спить.

– Так, – каже Валентина, – негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?

– О’кей, – відбиваюсь, – зараз подзвоню, тільки не кричи.

Набираю 102.

– Дєжурная, – відповідає рипучий жіночий голос.

– Альо, – кажу я голосу, – я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.

– Харашо. Гдє ви находітєсь?

– Вдома…

– Дєвочка с вамі?

– Ага…

– Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.

– Куди? – питаю.

– В дєцкую комнату.

– Так вона ж спить!

– Кто? – уточнює голос.

– Маша, – кажу, – дівчинка.

– Нічо, – заспокоює мене голос. – Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.