— Отут на верхній поличці зліва й знаходиться картотека роду воєводи Степана.

Перевіривши декілька карток, він почав нервуватися:

— Що за біда, пане-дію!

— Щось притрапилося?

— Нема картотеки воєводи, — сказав, перекидаючи всі картки на верхній поличці. — Це неможливо! Такого ще не траплялося в моєму житті.

— Може, ми потрапили не на ту полицю.

— Добра думка, пане-дію! Ходім назад. Порахуємо ще раз.

За дві години вони були коло головних дверей. Пішли до третього ряду й почали рахувати наново.

— Щоб не зробити помилки, ви рахуйте подумки окремо, і я буду рахувати окремо, — запропонував регістратор.

— Добре.

Вони дуже уважно рахували й обидва дорахували до тієї самої полиці, що й передше. Регістратор знову виліз на драбину, ще раз перевірив верхню поличку, нервово розкидав на всі боки картки, але картотеки воєводи таки не було.

— Що за біда! Нема.

— Може, ви поклали її на одну поличку нижче.

— Не може бути, пане-дію! Я дуже акуратний.

— Спробуйте все одно.

Регістратор перевірив другу поличку, третю й дійшов аж до десятої при самій підлозі. Та картотеки воєводи не знайшов. Тільки в проході перед 127-ю полицею створив гору з порозкиданих карток.

— Нема. Мені таке ще не траплялося.

— Може, ви помилково запхали ту картотеку в іншу полицю.

— Це виключено, пане-дію! Я не роблю таких помилок.

— Кожна людина робить помилки.

— Не я!

— Це ж закон природи.

— Але тут діє закон регістрів, пане-дію, а не закон природи.

— Тоді, про всяк випадок, дозвольте мені перевірити всі полиці.

— Ви збожеволіли, пане-дію! Тут є сто рядів полиць з картотеками живих. Кожний ряд має п'ятсот полиць. А кожна полиця має десять поличок. Вам забере щонайменше десять років, щоб перевірити всі полички. А може, й ціле життя.

— Але я не маю вибору. Це ціль мого життя. Я мушу знайти свою Наречену.

— Правду сказавши, я також мушу. Із службового обов'язку.

— То беремося до роботи?

— Беремося, пане-дію! Почнемо від першої полиці першого ряду, — регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися до першої полиці.

День у день починали роботу ранком і працювали при свічці до пізньої ночі. Тоді регістратор ішов додому, а Аліпій лягав на гору карток, щоб захопити хоч кілька годин сну. Ранком регістратор приходив із торбою харчів, — і вони відразу бралися до роботи. Зупинялися тільки на п'ятнадцять хвилин, щоб пополуднувати, і на п'ятнадцять хвилин, щоб повечеряти.

Вони не усвідомлювали, як довго працювали та скільки часу пройшло у світі, поза домом регістрів. Насправді їм здавалося, що час у світі зупинився й чекав на них.

Коли вони нарешті дійшли до десятої полички, п'ятсотої полиці, сотого ряду, — попадали від утоми на підлогу. Навколо них простягалося кладовище карток з епітафіями, замість камінних плит.

— Я вкрай пригноблений і розбитий! — бідкався регістратор. — Як я міг зробити таку грандіозну помилку? Загубити картотеку воєводи! Це ж немислимо. Я не міг такого зробити! Ніяк. Ніяк.

— То що тоді сталося з тою картотекою? — спитав Аліпій.

— Якби то я знав, пане-дію.

— А може, хтось викрав її.

— Що ви сказали?!

— Я сказав: може, хтось викрав картотеку воєводи.

Регістратор раптово зірвався на ноги, почав підстрибувати і реготати.

— Чого ви радієте? Чим ви тішитеся?

— Я знав, що ніколи в регістрах не помиляюся, сто разів казав вам, що я не міг зробити такої помилки!

— То що тоді сталося з картотекою?

— Я пригадав, пане-дію, що сталося! Коли ви сказали «може, хтось викрав картотеку воєводи», я відразу пригадав, що воєвода Степан забрав свою картотеку, щоб примостити її в родинному регістрі.

— То все дуже гарно, але скільки часу пропало.

— В домі регістрів час ніколи не пропадає.

— Як не пропадає? Чого ми досягнули?

— Досягнули впевненості, що я є правильною людиною на правильному місці. Що ніколи не помиляюся. А це в регістрах найсуттєвіше.

— А що мені тепер робити? — спитав зажурений Аліпій.

— Ідіть додому, пане-дію, і шукайте віллу воєводи. Вона зовсім близько. Кожна людина в містечку покаже вам дорогу. А я негайно візьмуся до впорядкування карток.

Коли Аліпій зайшов до вітальні, застав Явдоху в ліжку й кинувся до неї:

— Що з тобою, Явдошко?

— Це ти, Алипку?

— Я.

Вона розплющила очі:

— Ти такий обідраний… у тебе така довга борода, що я не впізнаю тебе. Іди поголися й викупайся в потічку. У скрині є чисте білля, штани й сорочка. Я все приготувала для тебе.

Аліпію приємно було вислуховувати наказування Явдохи. Вона наче знімала з його душі тягар, який гнітив його упродовж розшуків у домі регістрів. Він поголився, скупався в холодній воді, перевдягнувся і почув, як здоровий щем вливався в його мускули. Він розчесав своє довге волосся й пішов до Явдохи.

— Тепер я впізнаю тебе, Алипку. Ти такий гарний, що мені жаль залишати тебе.

— А куди ти вибираєшся, Явдошко?

— У пошуки. Прийшла й моя пора.

— У пошуки? Кого?

— Свого чоловіка. Я так довго чекала на тебе, аби сказати тобі, що я була щаслива з тобою.

— Я також був щасливий…

— Але прийшов мій час. Я залишаю на тебе господарство.

— Ні, Явдошко, ні! Що я буду робити без тебе?

— Будеш шукати наречену.

Явдоха відійшла так природно й так гарно, як і жила. Аліпій поховав її поблизу потічка, щоб вона слухала його журчання і знала, що діється у світі хлібів, трави і квітів. Тоді замкнув двері, причинив хвіртку й пішов шукати віллу Нареченої.

Спершу Аліпій вирішив зайти до коваля і ще раз спитати, де точно знаходиться вілла Нареченої. Але коваля в кузні не було. Та й сама кузня була обідрана вітром, а через дах протікало сонячне світло. Прогнилі двері лежали горілиць на землі, а задня стіна була напіврозвалена. Ковадло, молот та інші інструменти проїдала ржа.

Аліпій не задумувався над тим, що це значило, скільки років мусило прокотитися через цю кузню, щоб вчинити таку руїну. Він, радше, затривожився тим, що не знатиме дороги до вілли Нареченої і знову буде блудити. Відходячи від кузні, він натрапив на молодого хлопця і спитав його:

— Пробачте, а що сталося з ковалем?

— Яким ковалем? — здивувався хлопець.

— Ну, тим, що працював у тій он кузні.

— Я не пригадую ніякого коваля. Ні не пригадую, щоб у цій кузні хтось працював.

— А може, ви знаєте дорогу до вілли Нареченої.

— Ніколи не чув про таку.

— Добре, добре, а може, ви чули про віллу воєводи Степана?

— Звичайно, що чув. Кожний знає, де вілла воєводи.

— То де вона?

— Ідіть у тому напрямі, південно-західному. Там побачите жмут дерев і садибу між ними. Це й буде вілла воєводи.

— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному напрямі.

Інструкції хлопця точно збігалися з інструкціями коваля, тому Аліпій був особливо піднесений на дусі. Тепер він був певний, що невдовзі дійде до Нареченої. Але перед полуднем у степу зірвався шалений вітер, який підносив хмари пилу й осліплював Аліпія. У такій хуртечі неможливо було нічого бачити, ні йти далі. Аліпій мусив присісти на землю й закутати голову в пелерину.

Коли вітровій ущух, Аліпій підвівся, протер очі й у далині побачив невиразну постать жінки, яка ішла в напрямі до нього. Він пішов їй назустріч. Здалека Аліпій помітив, що жінка несла дитину на руках. Коли ж наблизився до неї, схитнувся від сильного напливу почуттів і ледь не впав. Перед ним стояла його Наречена з дитиною: точно така молоденька і гарна, як він пам'ятав її, точно така, яку бачив на іконі в церкві. Ті самі голубі очі, та сама усмішка, те саме ясне кучеряве волосся, розпущене по плечах. Сумнів наводило тільки те, що вона не була в дорогих шатах, а в лихенькому, де-не-де подертому платті. Жінка підступила до нього і спитала: