— Невже це ви? Моя омріяна Наречена? — прошепотів Аліпій.

— О ні, синочку! Я наречена Христа.

Аліпію відлягло від душі:

— І ви самі отак живете?

— О ні! Нас було багато. А коли Господь викликав одну із нас до себе, ми копали ямку під стіною, ховали її, а на стіні різьбили хрестик. І всі так відійшли. Я одинока ще зосталася. Сама собі викопала ямку й вирізьбила хрестик. Он там, отам, — вона вхопила його за руку й повела на самий край стіни. — Бачиш?

Аліпій хитнув головою і пройшовся вздовж стіни, до якої тулилися ледь помітні гробики. Монахиня дріботіла за ним.

— Коло тих хрестиків нема імен. І ніхто не знатиме, хто тут похований.

— То суєта, синочку. Людська пам'ять і так коротка. Але Бог знає, де ми поховані, а Божа пам'ять вічна.

Аліпій звик до півтемряви й почав оглядати цю велику келію, — вона була дивним поєднанням церкви і кладовища. Навіть вівтар, який був частково розвалений, виглядав як труна. Тільки чорне розп'яття еманувало дивну містичну силу і, крім монахині, було єдиною живою сутністю в цій келії. Ніде не було ані ліжка, ні лави, на якій можна було б прилягти. Одинокими об'єктами, які мали відношення до життєвих необхідностей, були облуплена пічка і дрова, які стояли в правому кутку при вході.

— А де ви спите? — спитав Аліпій.

— У своїй ямці, синочку.

— І чим ви живитесь?

— Мені багато не треба. Он там ззаду маю городчик і, з ласки Божої, маю ще трохи сил, щоб обробляти його. То й є у мене своя городина. А під зиму побожні жінки приносять мені трохи солі, борошна й крупи, — і так, з ласки Божої, тримаюся за життя.

— А що станеться, коли… — Аліпій замислився, як найделікатніше висловити свою думку.

— Над чим ти думаєш, синочку?

— Я хотів спитати, що станеться… коли Бог покличе вас до себе?

— Нічого не станеться. Піду до Нього.

— А хто поховає вас?

— Ти, синочку.

— Як я буду знати, коли це станеться?

— Ти будеш знати, не журися.

Аліпій попрощався з маленькою монахинею і вийшов. Сів у холодок під кущем калини й замислився. Ця старенька монахиня знайшла гармонію між дочасним і вічним, знайшла також значення свого буття. А він кидався з місця на місце, шукав змісту свого існування, шукав свого призначення, а знаходив тільки неспокій. Він ніколи ні на мить не відчував гармонії між собою і світом, не чув також голосу з потойбіччя. Він раптом різко відчув потребу шукати того змісту свого життя. Але одночасно він знав, що поки не знайде Нареченої, доти не знайде й суті свого існування. Це він усвідомив з такою інтенсивністю, що негайно зірвався на ноги й побіг далі.

Ранок, коли Аліпій вибрався до містечка, був темний. Вулички, мов довгі мішки, були набиті туманом, і тяжко було проглянути вперед. Та скоро з-за обрію піднеслося сонце, велике, розчервоніле й наче задихане. Проміння дірявило мішки вулиць, і туман повільно просочував угору. Незвичайна краса прозріваючого ранку зачарувала Аліпія. Він присів на підмурівку й любувався краєвидом. Йому було так легко, що, здавалося, він підносився вгору разом із туманом і купався в сонячному світлі.

Несподівано з-за рогу появилася процесія. Святково вдягнені дівчата несли корогви і натхненно співали церковні пісні. На одній із корогов Аліпій побачив образ своєї Нареченої. Вона так мило поглядала на нього, мала таку одуховлену усмішку, що Аліпію стало так добре, начеб його облило небесною ясністю. Він підвівся з підмурівка, протиснувся до дівчини, яка несла корогву з його Нареченою, став поруч із нею й пішов за процесією.

Аліпію здавалося, наче поруч нього йшла його Наречена. Він повеселішав, наспівував з нею «Радуйся двере непроходимая» і витирав сльози радості.

Процесія скрутила попри дзвіницю й подалася вниз знайомою Аліпію вуличкою. На краю містечка скрутила направо і спустилася в яр. Але не пішла до «Дому Наречених», а звернула наліво.

Несподівано Аліпій усвідомив, що опинився між гробами, які були прибиті до землі дерев'яними хрестами. Це насторожило його. Процесія зупинилася перед свіжовикопаною ямою, і Аліпій ще більше стривожився. Почав оглядатися назад і щойно тоді помітив, що позаду корогов шість мужчин несли дубову труну. Люди розступилися, дівчата з корогвами стали по обах боках викопаної ями, а мужчини підійшли наперед і поставили труну на землю.

Аліпій запанікував: Що це значило? Що тут діялося? Невже вони ховали Наречену? Він ніколи не допускав думки, що Наречена могла померти. Неможливо! Неможливо! Вона обіцяла чекати на нього. Та несподівано Аліпій задумався й почав повертатися думками назад. Ні, вона не обіцяла чекати на нього. Вона нічого, по суті, не обіцяла, бо не мала можливості, — він втік від неї так раптово, що вона не мала часу й слова йому сказати.

Але він увесь час відчував, що вона думала про нього, що чекала на нього. Тепер те відчуття послабшало, і з'явився сумнів, який в'їдався в його свідомість.

За той час священик відправив панахиду, хор відспівав «Вічную пам'ять», і двоє мужчин з молотками підійшли до труни, щоб прибити віко. Аліпій раптово кинувся до них, відштовхнув їх геть від труни, відкрив віко і глянув на обличчя померлої. Це було обличчя старшої жінки, гарне ще, хоч покрите зморшками. її сиве волосся простелялося по чорній сукні. Аліпій заспокоївся. Його Наречена була молоденька, гарна, мала ясне кучеряве волосся й голубі очі. «Це не була моя Наречена, це не була моя Наречена», — повторював Аліпій, наче хотів переконати себе.

Мужчини прибили віко, спустили в яму труну, і люди почали кидати на неї грудки землі. Аліпій також кинув грудку й побіг наздоганяти дівчат із корогвами, які віддалялися від кладовища. Порівнявшися з дівчиною, яка несла корогву з Нареченою, він зупинив її. Інші дівчата також пристали.

— Від кого ви дістали образ моєї Нареченої? — спитав у дівчини.

— Який образ? — здивувалася дівчина.

— Отой, на корогві.

Дівчина здвигнула плечима:

— Не знаю. Він завжди був у церкві.

— А кого ви ховали?

— Петрову Варвару з Крутої вулиці.

— А вона також померла? — Аліпій показав пальцем на образ.

— Я не знаю.

— Вона давно померла, але вознеслася на небо, — сказала друга дівчина.

— Це неможливо! Вона мала чекати на мене. Це моя Наречена.

— Він юродивий, — шепнув хтось з-поміж людей.

— Це, кажете, ваша наречена, а хто тоді на цьому образі, ви? — сказала третя дівчина, нахиляючи до Аліпія корогву з образом Христа.

Аліпій розгубився:

— Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…

До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:

— Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.

Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.

Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.

Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.

Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався: