На другий день Аліпій II вилежувався в ліжку довше, ніж звичайно. Коли підвівся, пішов на потічок і викупався в холодній воді. Одягнув мережану сорочку, в якій матір відправляла його до Нареченої, вузькі чорні штани й жилетку зі срібними ґудзиками. Тоді зачепив один кінець срібного ланцюжка до третьої дірки на ґудзик у жилетці, а другий кінець ланцюжка запхав до правої кишені. Поснідавши, попрощався з Роксаною й дітьми, накинув на плечі чорну пелерину, наложив на голову ширококрисий капелюх і вийшов.

Роксана сприймала все це поблажливо. Він сотні разів прощався з нею, вибираючися в дорогу, і завжди повертався додому. Хоч досі він ніколи не вистроювався так дивно. Також сьогодні він був наче віддалений, наче чужий. їй навіть здавалося, що дивився на неї згори.

Вийшовши на дорогу, Аліпій II, не надумуючися, скрутив наліво й пішов у південно-західному напрямі, як радив йому коваль. Цим разом він знав, куди йти, і знав, що дійде. Ішов степом заледве не цілу годину, коли під видноколом побачив жмут дерев і садибу між ними. Він не хвилювався і не приспішав ходи. Відчував тільки ясність у собі й довкола себе.

Перед полуднем він був уже перед віллою Нареченої. Сів на ту саму лавочку і глянув навколо. Все було точно так, як колись. Вілла була збудована з білого каменю, дах покритий черепицею, а посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. Зліва ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай. Все було точно так, як учора чи передучора. Час тут нічого не змінив.

Аліпій II довго сидів на лавочці, але Наречена не вибігала до нього, як колись. Це трішки занепокоїло його. Він підвівся на ноги, пішов до вілли й постукав. Двері відчинила стара жінка. Струнка, висока, з довгим сивим волоссям і гарним хоч і порізаним зморшками, обличчям.

— Пробачте ласкаво, що турбую вас. Але я ціле життя шукав свою Наречену і щойно сьогодні попав до цієї вілли.

— І чого ви тут шукаєте?

— Та Наречену. Вона жила у цій саме віллі.

— У цій віллі ніхто крім мене не жив.

— Не може бути! Я вперше зустрівся з нею на отій лавочці. Перекусивши, ми пішли на ставок, і, коли вона роздягнулася, я був так вражений її красою, що, ридаючи, кинувся в кущі. Коли я опритомнів і почав шукати її, та її вже не було, ані ставка, ані вілли.

— Я вас запевняю, що в цій віллі жила тільки я.

— Не може бути! Я зустрічався з нею саме тут. Вона була прекрасна, — мала довге ясне волосся, яке сягало їй до стану, голубі очі, повні губи, вузький стан, широкі стегна. Якщо ви тут жили, то, напевно, пам'ятаєте її.

Стара усміхнулася гірко:

— Я вже давно себе забула…

— Що ви сказали?

— Нічого, нічого сутнього. Заходь досередини, старче. Ти втомлений і, напевно, голодний.

Аліпій II зайшов і радісно скрикнув:

— Я пам'ятаю ці різьблені дубові меблі! І портрет воєводи Степана! А там у щальні повинен бути великий стіл з черешневого дерева, на якому викладена з кахель Тайна Вечеря!

Він побіг до їдальні й застав стіл на тому самому місці, що колись. Жінка повела його до кухні й посадила за той самий округлий столик. Не було тільки огрядної кухарки.

Жінка поставила перед ним буханку хліба, масло й кухоль молока. Аліпій II їв скоро й пожадливо. Ніколи в житті хліб не смакував йому так добре.

Підкріпившися, Аліпій II ще раз глянув навколо:

— Дивно, дивно… Це мусило бути тут. Я впізнаю усе!

— Крім нареченої, — промовила пошепки жінка.

— Що ви сказали?

— Нічого, нічого, старче. Ідіть, шукайте, бо і так уже запізно.

Аліпій II кивнув головою, вийшов і побіг степом навскіс. Жінка стояла на порозі, дивилася йому услід, а по її обличчі стікали сльози.

Аліпій II біг, а вітер роздував його сиве волосся. Жінка стояла на порозі й дивилася, поки його постать не зникла за обрієм.

Нью-Йорк — Київ, XI. 2001 — II. 2002