— Будь ласка. Дар творення — це дар Бога, щоб усі відчували радість від нього.
— Ти надто гордий, монаше.
— Чому? Чому ти так говориш, дівчино? — переляканий і стривожений Аліпій аж зірвався на ноги.
— Бо зависоко мислиш про своє творення. Говориш, наче Бог.
— Не скверни уст своїх, дівчино! Я ніколи й думкою не уподібнював себе до Нього! Я лише маленька пилинка, не гідна Його погляду.
— Я не бачу тієї скромності в твоїй іконі, монаше. Твої постаті високі, задивлені вгору, і, хоч їхні обличчя лагідні й одуховлені, вони почуваються божеськими.
— Це ж апостоли…
— Все ж ікона є плодом твого духа. Вона віддає частку тебе, частку твоєї гордості.
— Хто ти така, дівчино, що проглядаєш у глибини моєї душі? Хто, ти така, що тривожиш мої дні і ночі?
Дівчині подобався цей стрункий молодий монах. У його глибоких синіх очах, здавалось, ховалися таємниці буття. Особливо зворушували її його чуттєвість, лагідність і наївна одвертість.
— А ти мене не знаєш, монаше?
— Ні, я майже ніколи не виходжу поза монастир.
— Я княжна Олена.
— Вибачте, княжно, що я дозволяв собі…
Вона глянула йому в очі, засміялася й побігла вниз до Дніпра. Аліпій заспокоївся. Віддаль між княжною і монахом була така велика, така непроходима, що не було найменшої можливості зближення між ними, не те що на гріхопадіння. Він обернув до світла дошку, розмішав фарби й почав малювати. Працювалося йому напрочуд добре. Мазки й лінії вкладалися так, що відкривали глибини душ зображуваних постатей, вкраплювали в їхні обличчя ясність позасвітнього. Він захоплено малював, поки не почало темніти. Тоді повернувся до келії і взявся до своїх щоденних монаших обов'язків і ритуалів.
Дівчина назавжди вийшла з його душі, а княжна не тривожила ні його думок, ані його снів.
Відтепер Аліпій кожного дня під вечір виходив під свою улюблену сосну і натхненно малював. Княжна також приходила кожного дня.
Часом сиділа мовчки й дивилася, як він малює, часом коментувала його твори.
— А скажи мені, монаше, чому твої святі завжди одуховлені, лагідні, майже радісні. У більшості випадків ти зображуєш їх ясними кольорами.
— А як інакше? — невдоволено промимрив Аліпій.
— Ці святі були мучениками, їх тортурували, одрізували їм руки й ноги.
— Так. Але їхні душі співали хвалу Богові, бо знали, що скоро будуть з Ним.
— Я бачила, що на іконах інших монахів ці святі зображені в терпіннях, їхні обличчя викривлені болем.
— Це правда, княжно. Мої великі попередники малювали стражденні тіла святих. А я малюю їхні наповнені світлом душі.
Трапилося так, що княжна мусила кілька днів бути присутньою на учтах і церемоніях, якими вшановували тридцятиліття князя Володимира на престолі. Аліпію так було тужно за нею, що він відсунув своїх святих, взяв нову дошку й почав малювати.
Коли княжна нарешті прийшла і глянула на ікону, аж скрикнула:
— Монаше, що це за така чудова барвиста ікона?
— Це Печерська Богородиця.
Княжна підійшла ближче і застигла в мовчанці.
— Але ж у неї моє обличчя, — прошепотіла зворушена.
— Бо тільки ваше обличчя упродовж усіх тих днів я бачив.
— Але ж, монаше, вона свята, а я грішна.
— Краса, княжно, сама по собі є святістю.
— Та скажи, монаше, чому в неї світле волосся, коли в мене чорне?
— Бо голова Богородиці мусить мати багато ясності, багато надії.
Малювання Богородиці, Печерської приносило Аліпію багато радості, з-під його пензля поставали форми, яких він не знав, які наче приходили з містичних піль позасвіття. Він вкладав у ту ікону всю свою душу, всі почуття, — тому був цілком виснажений, коли нарешті закінчив її.
На другий день Аліпій прийшов під сосну без дошки і фарб.
— Ти вичерпав себе, монаше, віддав своїй Богородиці все, що мав. Правда?
— Так.
— То значить, що не зможеш більше малювати?
— Що ви, княжно! — аж крикнув з остраху Аліпій. — Прийде нова іскра Божа і знову наповнить мене даром.
На третій день Аліпій вийшов під сосну з новою дошкою і фарбами. Але ніяк не міг взятися до малювання.
— Немає візій, монаше?
— Ще не приходять.
— Намалюй мене.
Обличчя Аліпія опромінилося. Він кинувся до дошки, підпер її до стовбура, розложив фарби і взявся до роботи. Малював з таким захопленням і з такою пристрастю, що пензлем наче розривав дошку. А княжна день у день сиділа, боячись поворухнутися, щоб не сполохати цього незбагненного натхнення. Перед її зором поставало щось дуже велике, щось досконало гарне. Коли Аліпій закінчив картину, то далі сидів безмовно перед нею, а по його обличчі стікали сльози.
— Ти любиш мене, монаше, — прошепотіла княжна.
Аліпій опустив голову на груди.
— Скажи, ти любиш мене?
— Так.
— Чому ти соромишся? Глянь на мене.
Аліпій підвів голову і глянув на неї. Вона рвучко зсунула з себе шати і, гола, наближалася до нього. Монах дивився на неї захоплено й не міг поворухнутися. Вона була така ж гарна, як він уявив її й відтворив у картині. Вона підійшла, стягнула з нього рясу й потягнула, мов хлопчину, в соковиту високу траву. Він кохав княжну з захопленням, пристрасно і так рвучко, як малював її зображення на дошці.
Коли сонце зайшло за обрій, княжна вирвалася з його обіймів і зодягнула свої шати.
— Ти ніколи більше не побачиш мене, монаше.
— Я знаю. Це буде моя ціложиттєва покута. Вона взяла в долоні його обличчя, поцілувала в уста, вхопила картину і зникла між деревами. А монах згорнув свої фарби й пішов до келії.
Та, на диво, він ніколи в житті не відчував каяття, ані потреби покутувати. Кохання з княжною жило в його душі як найсвітліший і найсвятіший дар життя.
Коли на небо вийшов новий повний місяць, княжна відчула в лоні плід свого кохання з монахом. Вона прийняла це як віщий знак, щоб вийти заміж за боярина Данила, який два роки уже залицявся до неї і маю же щоденно просив її руки. Боярин Данило подобався княжні виглядом. Він був гарний мужчина-велетень, з підстриженою русявою борідкою та синіми очима. Ці атрибути саме тепер припали княжні до вподоби, — ану ж дитина буде подібна до свого русявого батька-монаха. Боярин Данило був неперевершеним військовим стратегом, відзначався також в царині логіки. І князь відповідно оцінив ці здібності боярина Данила і зробив його своїм найближчим військовим дорадником. На жаль, не цінила цих властивостей мрійлива й романтично настроєна княжна Олена. Вона шукала мужчину, який мав би глибину і політ думок, який був би славним літописцем або іконописцем, який міг би відірвати її від буденності і забрати у високий світ краси. Вона нарешті знайшла такого мужчину, але, на горе, він був монахом.
Тож, коли боярин Данило знову попросив руки княжни, вона погодилася. Але з умовою, що весілля відбудеться приспішено і скромно. Добродушний і ощасливлений боярин вволив її бажання в кожному відношенні. Вінчання відбулося за два тижні, а учти й розваги тривали лише тиждень.
Княжна й боярин жили у злагоді й любові, хоч, може, й не в коханні. Боярин був безнастанно зайнятий у княжому дворі, а княжна далі робила, що хотіла. За це Господь благословив їх сином. Правда, дещо приспішено, але, згідно з цариною логіки, якщо весілля було приспішене, то й народження дитини мусило бути також приспішеним. Зрештою, хто в ті часи знався на такого роду рахуванні.
Коли народилася дитина, боярин Данило подумки мріяв назвати його Ярославом, на честь свого батька — загально шанованого боярина і славного полководця. Але княжна Олена хотіла назвати дитину Аліпієм II. Боярин був дещо здивований. У його роді не було такого імені. Та й не чув він, щоб хтось із княжої родини згадував такого предка. Але він повно й беззастережно довіряв розсудливості й розуму княжни Олени, тому й не оспорював її рішення.
Виглядом хлопчик пішов у свою матір, а душею в батька-монаха. Він був ніжний, вразливий і мав нахил до цілком не логічних дисциплін. Рід боярина Данила дружив із родом воєводи Степана, багатого землевласника, в якого була маленька донечка. Коли діти підросли, обидва роди домовилися заручити їх. І так, коли дівчинці сповнилося десять років, а Аліпію II дванадцять, воєвода Степан з дружиною і дочкою приїхали до Києва й заручили малят. Як було сказано, Наречена не справила гарного враження на Аліпія II. Вона мала по-баранячому покручене волосся і ввесь час показувала йому язика.
