— Вибач, що не приніс тобі солі…

— Дурниця. Я зараз побіжу й куплю. Я стурбована твоїм виглядом. Що тобі притрапилося?

— Я втратив її другий раз.

— Кого?

— Наречену.

— Хіба ти таки знайшов її? — з острахом спитала Явдоха.

— Ні, не знайшов.

— Я нічого не розумію. Якщо не знайшов, то як ти міг втратити її?

— Я бачив, як вона виходила з дому регістрів. У червоній плюшевій сукні, дуже гарна…

Явдосі заболіло під серцем:

— Ну, і що?

— Вона дуже спішила, і я не міг наздогнати її.

— Як то не міг? Наше містечко дуже маленьке.

— На вулицях було багато людей, і я ввесь час наштовхувався на них.

Знаючи безрадність Аліпія, Явдоха точно уявляла картину. Вона тільки сумно похитала головою і спитала:

— А чому ти не гукнув її?

— Мені таке й на думку не спало.

— Чому?

— Я думав, що то негарно гукати жінку.

— Чому негарно? Вона, почувши тебе, напевно зупинилася б і зачекала на тебе.

— Справді? Чому мені не прийшло таке на думку?

Кожного разу, коли Аліпій вирушав на пошуки Нареченої, Явдосі боляче стискалося серце. Вона боялася втратити його, боялася, що одного дня він знайде свою Наречену й не повернеться до неї. Але з ходом часу вона почала сприймати Аліпієві пошуки як щось недійсне, як казку. Тож поволеньки сама почала включатися в ту казку, тобто ставати дієвою особою казки.

Відповідно до своєї ролі в казці Явдоха переживала те, що, після невдалої зустрічі біля дому регістрів, Аліпій ходив сумний, мовчазний і не хотів навіть їсти.

— Слухай, Алипку, чому ти так сумуєш?

— Я втратив її назавжди.

— Що ти таке дурне говориш!

— Я вже ніколи не зустріну її.

— Зустрінеш, зустрінеш, тільки не втрачай надії.

— Добре тобі говорити. А що ти робила б на моєму місці?

— Не знаю. Може… може, пішла б до будинку регістрів.

— Чого?

— Якщо твоя Наречена виходила звідти, то вона мусила говорити з регістратором, він напевно знає її. Крім того, в домі регістрів є все: хто коли народився, де проживає, коли помер. Там мусять бути відомості й про Наречену.

Аліпій відразу ожив. Одягнув чисту білизну, випрані штани, сорочку — і вийшов. На порозі Явдоха сказала йому, як іти, щоб він не блудив надарма й не тратив часу. Наказала також, щоб не сидів задовго й повертався вчасно на вечерю.

Аліпій дійшов до будинку регістрів без ніяких пригод. Коли зайшов досередини — завмер. Перед ним простягалися безкінечні ряди полиць, які сягали стелі. Полиці були тісно набиті картками, але не було ніяких написів, які вказували б, де картотеки живих, а де мертвих. Неможливо було також знайти відомості про якусь особу, бо картки не були впорядковані за алфавітом. Тому, щоб не гаяти часу, Аліпій почав розглядатися, шукаючи регістратора. Та його не було видно. Він взявся розшукувати його між полицями й так заплутався в їхньому лабіринті, що втратив усяку орієнтацію — не знав, де він знаходиться та в якому напрямі вихід з будинку. Він півдня бігав між полицями й нарешті побачив регістратора, який стояв на драбині й упорядковував картки. У нього був дивний вигляд: його тулуб був ідеально округлий, а голова — також округла — була такого ж розміру, що й тулуб.

— Добридень, — привітався Аліпій. Регістратор здригнувся і ледь не впав з драбини:

— Що ви тут робите? — спитав різким голосом, злазячи з драбини.

— Та ось півдня шукаю вас.

— А чому ви так довго шукали, пане-дію, коли я ввесь час був тут?

— Я не знав, де ви були. Крім того, тут не так легко знайти людину.

— Га-га-га! — загиготав регістратор. — Навпаки, тут кожного можна знайти дуже легко.

— Якщо знаєш де і як шукати…

— А так, а так, пане-дію! Для цього треба мати голову: таку, як у мене!

— А що сталося з вашою головою? Регістратор стривожився:

— З моєю головою? — обмацав голову. — Нічого не сталося. Моя голова ідеальна. А чому ви ставите таке дурне питання?

— Мені здавалося, що ваша голова трохи… трохи завелика.

— Бо мудра, пане-дію! Я пам'ятаю дати народжень і смертей всіх громадян цього містечка за останні сто років. Тож зрозуміло, що таке велике знання тисне голову в усі боки й розпихає її.

— Це подиву гідне!

— Звичайно, звичайно. Дякую вам за комплімент, пане-дію. А чому ви шукали мене?

— Кілька днів тому, точніше в суботу, у вас була моя Наречена. Я хотів розпитати у вас про неї.

— Не пригадую ніякої нареченої.

— Ви ж казали, що пам'ятаєте все за останніх сто років. А це ж було останньої суботи.

Регістратор обурився:

— Неможливо, пане-дію! Я все чудово пам'ятаю. Як вона виглядала?

— Була в червоній плюшевій сукні, мала ясне волосся, заплетене в косу, голубі очі, одним словом, виглядала дуже гарно. — Аліпію було приємно описувати свою Наречену, він мав таке почуття, наче бачив її перед собою.

— Такої в мене не було. Я ніколи не забуваю гарних жінок, пам'ятаю їх ціле життя.

— Але я на власні очі бачив, як вона виходила з цього будинку.

— Чоловіче добрий, це тільки значить, що вона була в будинку, але не в мене.

— Можливо, можливо. Вона дуже спішила, я це бачив. То, може, й не знайшла вас між полицями.

— Тепер ви починаєте розумно говорити, пане-дію! — викрикнув задоволений регістратор.

— То як мені знайти її?

— Як то як! У наших регістрах.

— Чудова думка! — скрикнув захоплений Аліпій.

— Нарешті ви починаєте відповідно оцінювати мене, пане-дію!

— Але ваші регістри не впорядковані логічно.

— Чоловіче добрий, що ви говорите! Я більшої дурноти в житті не чув.

— Ну от я не знаю, де живі, а де мертві.

— Бачите оцей центральний прохід між полицями?

— Цей трішки ширший?

— Цей самий. З лівого боку є картотека живих, а з правого мертвих. Як на Божому суді.

— Але я не бачив, щоб картотека була впорядкована за алфавітом.

— Хто, пане-дію, за таким старим методом впорядковує регістри?

— То як тоді знайти кого-небудь, наприклад, мою Наречену?

— Дуже просто, тут усе повкладане за родами.

— Тоді треба якось знати, де ті роди розташовані та хто до якого роду належить.

— Звичайно! Я все знаю! Все поскладане в оцій великій голові. Зараз переконаєтеся: коли народилася ваша наречена?

— Я не знаю. Вона на два роки молодша за мене.

— Мені потрібна точна дата. А коли вона померла?

— Вона живе. Я ж вам казав, що три дні тому бачив її в цьому будинку.

— Тоді дайте мені її ім'я і прізвище.

— Не знаю її імені. Я завжди називав її Нареченою.

— То що ви, пане-дію, дурня робите з мене! — образився регістратор.

— Ні, ні, ради Бога…

— Як я можу знайти вам картку неіснуючої особи?

— Але вона існує.

— Якщо вона не має дати народження, не має імені, ні дати смерти, то як вона може існувати? Це проти законів регістру, пане-дію.

— Але впевняю вас…

— Я через вас трачу дорогий час, пане-дію! — він вхопив Аліпія за комір і почав випихати за двері.

— Стійте, стійте, моя Наречена є дочкою воєводи.

— Якого воєводи?

— Степана.

— Ну, це вже інша справа, пане-дію. Ходіть, ходіть сюди. Сідайте на стільчику. Я все знаю. Ваша наречена зветься Роксана. Вона народилася п'ятого травня тридцять другого року.

— Так! Два роки після мене. Я народився в тридцятому році. Скажіть, де вона зараз перебуває? Чи вона заміжня? Чи чекає на мене?

— Я таких речей не намагаюся запам'ятати. Але все це є в регістрах: де живе, дата шлюбу, дати хрищення дітей і дати смертей у родині.

— То де ці відомості можна знайти?

— Та в картотеці роду воєводи Степана, пане-дію. Де інакше? Ходім! Третій ряд зліва, 127-а полиця.

Регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися вздовж третього ряду, — за дві години досягнули 127-ї полиці. Регістратор приклав драбину, виліз на неї і розсунув картки.