Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій II побачив містечко, яке простягалося на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій II вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.

Аліпій II не біг уже і не поспішав. У його шлунку гарчав нестерпний голод, а втома, тяжка, мов каміння, обтяжувала ноги, і він ледве волочив ними. Йому забрало півдня, заки доплентався до окраїн містечка. Не розглядаючися довго, Аліпій II зайшов крізь першу відчинену хвіртку на подвір'я і зсунувся на призьбу.

Якщо б Аліпій II мав здатність спостерігати, то помітив би, що призьба належала чепурній, гарно вибіленій вапном хаті. Він помітив би, що довкола хати коливалися на вітрі чудові квіти. Що в цьому господарстві рядила дбайлива й вибаглива жіноча рука. Але Аліпій II не мав такої здатності, він відчував тільки спрагу й голод. Почувши надворі грюкіт, з хати вийшла молодиця. Побачивши простертого на призьбі юнака, спитала:

— Хто ти такий, юначе?

— Я Аліпій II.

— Що це за прізвище Другий?

— Це не прізвище.

— А що?

— Це додаток до імені.

— Ніколи про таке не чула.

— То звіть мене просто Аліпій.

— Добре, юначе. А чому ти прийшов до моєї господи?

— Попросити води, якщо ваша ласка.

— Мені здається, що тобі треба більше ніж води. Ти, бува, не голодний?

— Голодний, — сором'язливо признався Аліпій.

Вона взяла його попід стан, підвела з призьби, завела до світлиці й посадила за стіл. Спершу дала йому кухоль молока з разовим хлібом, а сама взялася підігрівати борщ і картоплю з м'ясом. Аліпій їв пожадливо, не помічаючи нікого й нічого. А молодиця стояла збоку й усміхалася.

Якби Аліпій мав здатність спостерігати, то помітив би перед собою сорокалітню молодицю, ще дуже красиву. Помітив би її великі карі очі, чорну косу й спокусливу усмішку. Помітив би її високу постать, гнучкий стан, повні груди, жага яких розпирала пазуху, та випуклі стегна й сідниці, які коливали спідницею, коли вона походжала світлицею, і наче співали пісню земних спокус. Але Аліпій не мав здатності помічати такі речі. Він був голодний і їв. А коли не їв, думав про Наречену.

— Ти втомлений, юначе. Може, хочеш переслатися.

Аліпій потакнув головою.

— Як бачиш, в мене у світлиці є лише оте велике ліжко. Можеш спати зі мною, якщо хочеш.

Аліпію очі вилізли з лоба. Такого він не міг навіть уявити, не те що вчинити:

— О, ні, ні, ні… Я… я не хочу бути тягарем. Крім того, Наречена буде сердитися, — лепетів бідний Аліпій і трусився.

— Ха-ха-ха, — розсміялася молодиця, — ти, бачу, ще боїшся жінок. Не лякайся, я постелю тобі в клуні на сіні.

— Дякую. Це буде найкраще.

Аліпій спав у тому сіні дві доби. Може, спав би й довше, але молодиця збудила його:

— Вставай, юначе. Зараз поснідаємо й підемо до церкви. Сьогодні неділя.

Аліпій встав, пішов на потічок, який пропливав через садок за хатою, і вимився. Тоді зодягнувся й зайшов до світлиці. Молодиця подала на стіл яєчню й пряжене молоко з хлібом. Поснідавши, молодиця намочила у воді кусок полотна й почала чистити Аліпієві жилетку, штани й пелерину. Аліпій почувався дуже незручно, бо молодиця торкала його в таких місцях, яких ніяка жінка досі не торкала, хіба що його матір, княжна Олена, коли він був іще маленьким. Він нітився, здригався, кривився, а молодиця тільки поглядала на нього лукаво й усміхалася.

Церква була наповнена людьми. Жінки прийшли зодягнені в білі вишивані блузочки, а мужчини були в білих штанях і білих на випуск сорочках. Тож Аліпій виглядав між ними, як чорна ворона. Люди ввесь час зглядалися на нього, замість молитися і співати набожні пісні. Аж священик гримнув на них з-за іконостасу, і вони звернули свої очі на ікону Христа, який також був у чорній пелерині.

Коли повернулися з церкви, молодиця взялася варити обід, а Аліпій сидів на лаві, занурений у думи про Наречену.

— Ти виглядав так чудно в церкві. Всі люди зглядалися на тебе, мов на Ісуса Христа.

Аліпій прокинувся з задуми:

— Що тут чудного! — вперше спромігся на образу спокійний Аліпій. — В нас так одягаються.

— Де це у вас?

— У Києві. А іншого одягу я не маю.

— Не журися. Я тебе ще зодягну по-людськи. То ти прийшов сюди аж з Києва, Аліпію?

— Ні, не прямо з Києва.

— А звідки?

— Спершу я перебіг березовий гай, тоді гущавиний ліс. А потім біг степом і балками. Не знаю, як я сюди попав і яке це містечко. Не знаю навіть вашого мені.

— Це Слобідка. А мене звуть Явдохою. Але скажи мені, чому ти так бігав мов навіжений?

Аліпій знову образився на Явдоху.

— Чого ти надувся? Хто при здоровому розумі бігає по степу без цілі?

— У мене була ціль.

— Яка?

— Я шукав Наречену.

Явдоха розреготалася.

— Що тут смішного?

— Ти краще шукай наречену між людьми, а не в безлюдному степу.

— Ви не розумієте! Я маю Наречену.

— То кого ти шукав у степу? Вітру в полі?

Аліпій розповів їй тоді, як родичі заручили його ще хлопчиною, як він зустрівся з Нареченою, як вони пішли разом на ставок, як Наречена оголилася перед ним, як, не можучи вгамувати зворушення, він розплакався і втік.

— Ти ще не готовий для нареченої, юначе. Тобі потрібна гаряча молодиця.

— І що я з нею робив би?

— Ха-ха-ха! Я тобі покажу, якщо захочеш.

Тим часом Явдоха подала на стіл пахучий борщ, вареники й узвар — вони повільно, по-господарськи, споживали ці страви й гуторили. Аліпію приємно було сидіти поруч із нею й відчувати тепло її тіла. Явдошина прямолінійність і гострота мови збуджували його з пасивності, вносили збурення в його спокійне душевне плесо. У ході розмови Явдоха несподівано сказала:

— Поможи мені, юначе.

Аліпій насторожився:

— Як я можу помогти вам?

— Ось літо уповні, а я сама-самісінька не даю в господарстві ради. Мій чоловік несподівано переставився цієї весни…

— Що з ним сталося?

— Якби-то я знала. Спершу скаржився на живіт, а тоді раптово зсох, стопився, мов свічка.

А був він гарний, кремезний мужчина. Красень, не такий хирляк, як ти.

Ображений Аліпій відложив набік ложку.

— Не ображайся. У мене гострий язик, ти повинен уже це знати. Я жартувала.

Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку:

— Поможи мені з роботами в полі.

— Але я нічого не вмію робити.

— Не святі горшки ліплять. Я навчу тебе.

— Добре, — погодився Аліпій і сам здивувався, що так спонтанно, не роздумуючи, пристав на Явдошину пропозицію. Він відчув навіть якусь незрозумілу радість у душі.

Літо набухало соками, жахтіло збіжжям у полі й плодами в городах. Явдоха зодягнула Аліпія в конопляні штани й полотняну сорочку свого покійного чоловіка, натягнула солом'яний бриль на голову і сплеснула з радості:

— Ти гарно виглядаєш, як ґазда! Подобаєшся мені таким.

Вони кожного ранку брали в кошик полуденок і виходили в поле. Явдоха навчила Аліпія косити, жати, молотити, копати картоплю й буряки. Працюючи в полі, Аліпій мав таке ж задоволення, як і від читання книжок. Відчуваючи, як сонце вливалося в його жили, відчуваючи пахощі скошеної трави і польових квітів, відчуваючи врешті втому у м'язах, — він наче пізнавав смак життя, наче відкривав зміст і глибини землі. Почав він також звикати до Явдохи. Вона збуджувала його приспані пристрасті, відкривала його до світу почуттів і відчуттів. Йому було радісно й тепло на душі, коли працював поруч неї і втягав запах її гарячого тіла.

Пізнавши мудрість книг, пізнавши зміст і глибину природи, пізнавши близькість жінки, — Аліпій щойно тепер почував себе повною людиною. Відчував гармонію між своєю душею і тілом.

Працюючи в полі, Аліпій став помічати, як Явдоха глипала на нього палкими поглядами. А одного разу, коли вони сіли під копицею пополуднувати, і Явдоха нахилилася над кошиком, щоб врізати хліба, Аліпій дійшов до того ступеня чуттєвости, що помітив навіть її повні засмаглі груди, які випихалися з пазухи. Відтепер він часто поглядав на її гарні здорові литки, коли вона нахилялася в'язати снопи.