М╕сцем базування солдат виявилася п╕дземна дорога по як╕й, наче у шахтах, мали ╖здити велик╕ пасажирськ╕ вагонетки. Напевно колись ця штучна печера мала виглядати вражаюче. Тепер же в╕д колишнього блиску залишилися т╕льки облущен╕ ст╕ни та розбита плитка п╕д ногами. Одразу ж на вход╕ Цереса змусили роздягнутися догола ╕ прямо в масц╕ загнали в як╕сь дивн╕ душов╕ каб╕нки, де по черз╕ обмивали ус╕лякою гидотою, запах яко╖ пробивався нав╕ть кр╕зь ф╕льтри. Пот╕м його б╕льше години мучили м╕сцев╕ ескулапи, збираючи найр╕зноман╕тн╕ш╕ анал╕зи. Нав╕ть брали мазок з ока, в╕д чого в╕н ╕ще довго не м╕г прокл╕патися. Нарешт╕ йому дозволили зняти маску й пройти всередину. Одяг йому так ╕ не повернули, ╕ в╕н мусив обмотатися подарованим рушничком. Надвор╕ в╕н би ще м╕г так ходити, але п╕д землею було досить холодно, ╕ хлопець одразу замерз.

- Ти той японець? - запитав його л╕тн╕й чолов╕к в солдатському одяз╕ одразу п╕сля виходу ╕з карантинно╖ к╕мнати.

- Хто? А! Так, це я. - кивнув у в╕дпов╕дь хлопець ╕з думкою, що в так╕й ситуац╕╖ церемон╕альн╕ поклони будуть недоречними. - Це ж Ви мене тод╕ ╕нструктували?

- Ход╕мо. - про╕гнорував в╕н питання гостя. - З тобою хоче поговорити командир.

Командир, як ╕ ус╕ ╕нш╕ бачен╕ Цересом м╕сцев╕ жител╕, виявився кремезним чолов╕ком ╕з короткою стрижкою та вив╕треним обличчям. Сварячись ╕з кимось через пристр╕й зв'язку, в╕н майже не звертав увагу на сторонн╕х, ╕ лише п╕сля зак╕нчення сво╓╖ гн╕вно╖ тиради перев╕в св╕й погляд на нап╕вголого парубка. Як ╕ ран╕ше, говорили вони через д╕да-перекладача, але цього разу фрази той передавав майже синхронно, тому складалося оманливе враження, що говорить саме командир.

- А тепер поясни мен╕, хто ти такий, ╕ як ти опинився в район╕ бойових д╕й.

- Мене звати Церес Тайто. - з поклоном в╕дпов╕в хлопець, вир╕шивши представитися по форм╕. - Я учень Академ╕╖ Свято╖ Земл╕. Вчився на лицаря...

- Нащо мен╕ тво╖ подробиц╕?! Як ти, не заразившись, зум╕в вижити на вулицях цього проклятого нав╕ть богами м╕ста?! Я втратив половину сво╖х людей через кляту ╕нфекц╕ю, а ти розгулю╓ш прямо посеред м╕ста, в розпал еп╕дем╕╖ та бойових д╕й, без жодно╖ подряпинки та ще й повн╕стю здоровий! Ще раз питаю: як ти сюди потрапив?

- Я не знаю. Я лягав спати у себе в Академ╕╖, а прокинувся тут. ╤ я уявлення не маю, що тут в╕дбува╓ться, ╕ що то за ╕стоти над нами л╕тають.

- Л╕тають, еге ж... - командир перекинувся к╕лькома словами ╕з д╕дом, п╕сля чого на к╕лька секунд задумався. - Зброю тримати вм╕╓ш?

- Волод╕ю мечем ╕ трохи стр╕ляю.

- Вже вбивав?

- Н╕.

- Ясно. - глибоко вдихнувши, начальник кивнув д╕дов╕, й повернувся до сво╖х справ, а Цереса вивели з к╕мнати назад у загальний зал.

Цереса в╕двели в куток до ╕нших цив╕льних. Таких було не багато, всього десять чолов╕к. Майже вс╕, як ╕ в╕н, куталися в рушники. Виняток складала т╕льки одна д╕вчина, вдягнута у щось таке... Чорне, дзеркально-блискуче, облягаюче н╕би друга шк╕ра. Т╕льки придивившись уважн╕ше в╕н зрозум╕в, що це у не╖ такий комб╕незон, схожий на п╕лотський, т╕льки абсолютно глухий. Але виглядала вона в ньому наче богиня! Тайто вважав себе загартованим парубком, якого ж╕ноча присутн╕сть уже не виведе з р╕вноваги. Але тут в╕н пускав слину, наче якийсь ╕д╕от. Коли вона проходила повз нього, поскрипуючи сво╖м вбранням та цокаючи каблучками, в╕д його самоконтролю не залишилося й сл╕ду. Зв╕сно ж його повед╕нка не залишилася непом╕ченою, ╕ д╕вчина вперлася поглядом прямо йому в оч╕, а той не м╕г в╕двести погляд, н╕би кролик перед удавом.

Отямився Тайто лише в╕д штурхана збоку. Там сид╕в якийсь молодий хлопець ╕з перев'язаною рукою ╕ дуже ламаними словами намагався щось пояснити йому.

- Не дивитися на Марк╕зу. Марк╕за злий д╕вчина.

- Чому?

- Вона змовитися ╕з солдат. Жертвувати ╕нш╕ для себе.

- Що? Не розум╕ю.

╤з подальших пояснень Церес зрозум╕в небагато, все ж словарний запас його нового знайомого був дуже обмежений. Суть його розпов╕д╕ зводилася до того, що один ╕з загон╕в п╕д╕брав к╕лькох д╕вчат. Але коли вони вже поверталися на базу, ╖х атакували, ╕ щоб вижити, Марк╕за кинула напризволяще сво╖х супутниць. Як саме вона це зробила, хлопець пояснити так ╕ не зм╕г. Сама ж д╕вчина сид╕ла окремо в╕д решти людей, ╕ недобре поглядала на пл╕ткар╕в, як╕ явно балакали про не╖, хоч ╕ на ╕нш╕й мов╕.

Хлопця звали Артур. В╕н народився ╕ вир╕с в цьому м╕ст╕. Знання мови в╕н пояснював тим, що жив б╕ля якогось Чайна-Тауна. Жив-поживав, навчався, п╕дробляв... Аж поки к╕лька дн╕в тому не розгор╕лася еп╕дем╕я. Хвороба поширювалася блискавично ╕ впродовж одн╕╓╖ доби м╕сто просто вимерло, а на зм╕ну людям прийшли зовс╕м ╕нш╕ ╕стоти. Зараза була прямо у пов╕тр╕, тому вижили лише жител╕ прибережних район╕в та т╕, кому пощастило тривалий час дихати ф╕льтрованим пов╕трям. Марк╕за належала до останн╕х, бо працювала... А от ким вона працювала, Артур не пояснив, т╕льки почервон╕в. Коротше працювала вона у вже знайом╕й масц╕, в н╕й же ╖╖ ╕ знайшли солдати. Цим же пояснювалося ╕ ╖╖ право носити сво╓ вбрання всередин╕ сховища - його вдалося очистити, на в╕дм╕ну в╕д одягу з тканини, ╕ воно було абсолютно герметичним. Та й ходити голяка д╕вчин╕ пом╕ж двома десятками мужик╕в було небажано.

Поки вони розмовляли, на баз╕ виник переполох. Артур пояснив, що ╖х от-от мають евакуювати з м╕ста, тому солдати готуються до прориву на узбережжя. Ус╕х цив╕льних мали вивезти в герметичному бронетранспортер╕, але ╖х виявилося б╕льше, н╕ж вл╕зе в кузов. Тому частин╕ з них доведеться в╕дправитися на брон╕. Вибирали найб╕льш витривал╕ших, тому лог╕чно, що виб╕р впав на Цереса, Марк╕зу та Лок╕ (чи Лак╕, як його назвав один ╕з солдат) - того-самого д╕дугана, який добре шпарив японською. Окр╕м них у пох╕д мали в╕дправити ╕ще к╕лькох людей, але вони ╕ так були зад╕ян╕ в операц╕╖. Тому ус╕х трьох почали активно готувати до переходу.

Цереса в╕двели до м╕сцевого ╕нтенданта, де йому видали смугастий комб╕незон, взуття та нижню б╕лизну. Розм╕ри трохи не зб╕галися, але це було значно краще, н╕ж ходити голяка. Дивна р╕ч: цей св╕т здавався Цересу абсолютно чужим, ╕ водночас в ньому траплялися дуже знайом╕ елементи його р╕дного. Наприклад знайдена буквально п╕д ногами рекламка якогось японського ресторану, на як╕й зображалася д╕вчина у класичному к╕моно, або дещо арха╖чна мова того д╕да, ╕м'я якого Церес так ╕ не д╕знався. А от деяк╕ звичн╕ для нього реч╕ тут були абсолютно ╕ншими. Один т╕льки транспорт чого вартий: б╕льш╕сть вулиць були буквально забит╕ р╕зноман╕тними самох╕дними каретами, в той час як у Хавон╕╖ особистий транспорт могли соб╕ дозволити лише достатньо заможн╕ люди.

За роздумами минуло хвилин десять, коли до нього п╕д╕йшов уже знайомий д╕д-перекладач.

- Ага, то це ти наш новенький? Цероз?

- Мо╓ ╕м'я Церес. - хлопець поклонився сво╓му майбутньому наставнику. - При╓мно познайомитися.

- Тут нема╓ ╕мен, ╓ лише позивний. Н╕чого особистого - просто щоб не писати купу рапорт╕в, якщо здохнеш. А оск╕льки позивний тоб╕ потр╕бен, то будеш Цероз. - чолов╕к оглянув хлопця з голови до н╕г.

- А що це значить? - поц╕кавився Тайто, на що д╕д незадоволено на нього зиркнув.

- Хвороба що, як ╕ ти зараз, ви╖да╓ мен╕ печ╕нку. Звикай, тепер це тв╕й позивний. М╕й - Лок╕.

Спустившись до кол╕╖, де пара солдат╕в щось прилаштовували на спущений з поверхн╕ п╕кап, наставник сказав Цересу якомога швидше б╕гти вздовж тунелю до завалу ╕ назад. П╕сля к╕лькох таких заб╕г╕в наставник натягнув на нього такий самий бронежилет, який носили б╕йц╕. В╕н був обпалений, з д╕рками в пластинах та сл╕дами кров╕, ╕ дуже важкий. Але солдату й цього здалося замало, ╕ в╕н накинув поверх ╕ще один такий же, т╕льки зам╕сть пластин брон╕ набив його землею. Стояти було дуже складно, не кажучи вже про б╕г. А б╕гати в темряв╕ - це взагал╕ б╕льше нагадувало знущання. От т╕льки Церес ще в перший св╕й пох╕д по м╕сту зрозум╕в, що воювати доведеться саме в таких умовах, ╕ метою ц╕╓╖ б╕ганини було не тренування т╕ла, а звикання до солдатсько╖ ек╕п╕ровки. Центр маси тепер знаходився набагато вище, ╕ Тайто мусив заново вчитися ходити, б╕гати, стрибати, аби не впасти посеред бою. Особливо важко було б╕гати з╕ збро╓ю в руках. ╤ ось тут виникли проблеми. Тутешн╕ в╕йни уже багато рок╕в ведуться зовс╕м ╕ншими засобами, ╕ про таку р╕ч як меч тут уже давно забули. Який у ньому сенс, якщо тутешн╕ рушниц╕ д╕стануть тебе за милю, а на перезарядку потр╕бно не чверть хвилини, а секунди? ╢дине, що вдалося роздобути - саморобний тесак, п╕хви для якого довелося майструвати самост╕йно. Зайвих ствол╕в у солдат теж не було, тому йому видали трофейну мисливську рушницю. На в╕дм╕ну в╕д солдатсько╖ збро╖, цей семизарядний дробовик мав дерев'яне ложе, чим сутт╓во вид╕лявся серед м╕сцевого царства металу та пластмаси. Церес ╕ сам був радий, що тримав у руках щось хоча б в╕ддалено схоже на знайому зброю, а коли спробував стр╕ляти - взагал╕ закохався у свою Велику Берту, як жартома об╕звав цей дробовик хтось ╕з солдат. Певно в╕н мав на уваз╕, що рушниця виявилася виглядала б╕льшою за свого власника. Колись його т╕тка, яка служить на кордон╕, давала йому постр╕ляти ╕з власно╖ рушниц╕, але там в╕ддач╕ майже не в╕дчувалося. А Берта гатила так, що в перший раз мало не вивихнула Цересу плече! Патрон╕в йому видали не багато, всього двадцять, та нав╕ть так йому не було де ╖х тримати. Тож йому довелося згадувати досв╕д сво╓╖ т╕тки ╕ майструвати ще й патронташ. Добре, що знайшлися хорош╕ ╕нструменти й матер╕али, ╕ вправитися вдалося в╕дносно швидко.