З корабля, який хитався на хвилях кабельтових за десять від щита, передавали: «Негайно повертайтесь».

Я оглянувся і все зрозумів. Із заходу насувався шквал. Низько над морем слалися темні хмари. Слідом за ними наступали білі шеренги хвиль.

— У шлюпку! — закричав я.

Ми кинулись до шлюпки і, швидко віддавши кінці, відштовхнулись од щита. Але було вже пізно. Вітер стьобнув по обличчях, шлюпку рвонули хвилі, а на наші голови линула злива. Суцільні потоки води сховали від нас і корабель, і буксир, і щит. Стали лопатися полотнища. Це скидалося на артилерійську канонаду, Я наліг на румпель і розвернув шлюпку до щита. Ледве ми встигли вискочити на нього, як шлюпку підняло хвилею і з усього розмаху кинуло на стальний корпус. Розлігся тріск. Щоб нас не змило, ми притиснулись до масивних стояків для полотнищ. Вітер посилювався. Нас почало кидати і крутити.

І тут ми знову почули тріск і різкий брязкіт металу. Це лопнув, стальний трос, який зв’язував буксир із щитом. Враз щит завертіло і понесло. Полотнищ уже не було. їх зірвало вітром. На щиті залишилися шість гребців і я. Повзком, чіпляючись за настил, за гаки, за обривки кінців, я перебирався від стояка до стояка і допоміг товаришам закріпитися. Отак ми і стояли, прив’язані до стояків.

Темніло. Хвилі стали більшими. У присмерку білі шапки їх фосфоресціювали таємниче і холодно. Я знав, що поки не стихне вітер, зняти нас звідси було неможливо. А кінця шторму не видно було. Злива пішла, стороною, вітер став чистий і дзвінкий. Море стугоніло і шипіло. Воно, як скажене, шпурляло нас з боку в бік і кудись несло.

А потім вітер несподівано вщух. Із-за хмар виглянув місяць. Бліді, примарні тіні ковзнули по морю.

— У кого є куриво? — запитав Сухоруков.

Цигарки у всіх були мокрі, і закурити нам не пощастило.

— Хто помітить вогні судна — доповісти! — наказав я.

Минуло близько години. Сріблясті місячні плями на поверхні моря ставали ширшими. Хмари рідшали.

— Чую, як стугонить мотор, — доповів Свириденко. Він служив телефоністом, слух у нього гострий.

Ми прислухались. Десь дрібно працював двигун. Може, з корабля по нас послали баркас? Усі посхоплювались на ноги і почали кричати:

— Ого-го-го!

Спочатку кричали невлад, а потім по команді. Наші крики линули над морем і губились серед місячних бліків і невиразних тіней. Потім місяць виплив із-за хмари і всі ми зовсім близько побачили шлюпку. В ній чітко вирізнялася людська постать.

— Ей, на шлюпці! Сюди! Сюди! — загаласували ми.

Людина оглянулась, помітила нас і, розвернувши шлюпку, спрямувала її вбік од місячної доріжки.

— Давай сюди! Еге-ей-ей!

Але шлюпка віддалялася. Незабаром шум мотора стих.

Ми були гірко розчаровані.

— Мабуть, не почув нас… — тихо висловив хтось припущення. Йому заперечили:

— Навряд! Шлюпка була поруч.

Нас зняли з щита на світанку. Сонце на той час ще не зійшло, але горизонт уже наливався кіновар’ю.

Я доповів командиру корабля про результати стрільби, про пригоди, які трапилися з нами, і про незрозумілу появу шлюпки далеко у відкритому морі.

Чи міг я подумати, що і ця шлюпка, і її пасажир матимуть відношення і до мене, і до лекції про Матвія Петрищева, яку я готував?

Знову поїздка. Цього разу в радгосп «Першотравневий». Я повинен зустріти Гужву і поговорити з ним докладніше.

Мрячив дрібний дощик. Умита зелень радісно шелестіла листям. Я дивився на далекі сині гори і думав. Не дуже радісні були мої думки. Сьогодні Галинка вирушає із знайомими у довгождану подорож. Я, звичайно, лишаюсь. Адже незабаром моя лекція.

— Ти якийсь ненормальний, — твердила Галинка. — Ну скажи, в яке безглузде становище ти мене поставив?

Я удав з себе нетямущого.

— Не прикидайся трирічним. Я набридала знайомим, я умовляла їх узяти нас, і ось, коли треба їхати…

— Але ж я повинен…

— Ти не повинен… Розшукувати матеріали можна і після відпустки!

Я промовчав. Коли б я почав розповідати Галинці про великих мандрівників і вчених, вона б напевне сказала щось в’їдливе про мене. А справа зовсім не в цьому. Я не був великим дослідником, але у мене в душі спалахнув такий вогонь, який, безсумнівно, горів і в них у грудях.

Галинка одвернулась, потім брови у неї злетіли догори, і вона прошепотіла:

— Ти як хочеш, а я поїду.

— Їдь, — швидко погодився я. — Їдь! Ти неодмінно повинна їхати.

Вона рвучко повернулась і стрибнула в автобус, який саме під’їхав. Ми вперше за півтора року знайомства посердились.

І ось я їду в «Першотравневий», а Галинка в інший бік.

Радгосп розкинувся на рівному, як стіл, місці. Навкруги — безмежний степ.

Дощ перестав. Смарагдовий степовий килим вигравав сонячними барвами. Таксі, в якому я їхав, вилетіло на широку, наче міський проспект, вулицю. Ми під їхали до крайнього будинку. Побачивши жіику, що полола грядки на городі, я відчинив дверцята машини і спитав, де живе Дмитро Гужва.

Жінка підійшла до тину і, поправивши хустку, охоче пояснила:

— Тутечки, недалеко. Поїдьте до криниці, зверніть управо. В третій хаті він і живе.

Ми поїхали до хати Гужви.

Я довго стукав у хвіртку, поки на алеї невеликого палісадника з’явився високий чоловік у білій вишитій сорочці.

— Заходьте, — промовив він, — хвіртка не замкнена.

— Я хотів би бачити Дмитра Гужву.

— Слухаю вас, — промовив чоловік.

— Ви — Гужва?

— Так.

— Мені потрібен інший Гужва.

— А іншого в нас нема, — усміхнувся чоловік.

Я був спантеличений.

— Але ж це радгосп «Першотравневий»?

— «Першотравневий».

— У радгоспі «Першотравневому» живе ще один Дмитро Гужва?

— Ні, я один, — відповів чоловік.

— То, може, є інший радгосп «Першотравневий»? — спитав я з надією.

— Що ви! — усміхнувся чоловік.

Довелося просити вибачення і повертатися ні з чим. Дорогою я думав: нащо людині, яка відрекомендувалася Гужвою, стверджувати, що Петрищев не зробив подвигу? Відповіді не знаходив.

Ми приїхали в Волногорськ. На вулицях було людно. Машина минала будинок, де жила Галинка. Мені зробилось тоскно. Сьогодні субота, і я міг би з нею зустрітися. Раптом я побачив чоловіка, який видавав себе за Гужву.

— Зупиніть машину! — гукнув я. Шофер загальмував. Я розрахувався за поїздку і вистрибнув на тротуар. «Гужва» переходив вулицю.

— Товаришу Гужва! — замахав я рукою.

Почувши оклик, Гужва розгублено подивився на мене.

Поки я перейшов на другий бік вулиці, Гужви вже не було. Він ніби крізь землю провалився. Я зазирнув до крамниці «Культтовари», але його й там не було. На виході з крамниці мене покликали:

— Товаришу Шпильовий!

Я обернувся і побачив директора музею. У тих самих парусинових штанях і брилі. Він потиснув мою руку обома руками.

— Відразу вас упізнав, — доброзичливо усміхався він. — От, думаю, і побачилися з давнім знайомим.

— Який же я знайомий? Я навіть вашого прізвища не знаю.

— Михайло Сергійович Трубников. Не пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви працювали директором музею, — нехотя відповів я.

— Тепер узнали й прізвище, — промовив директор тоном пастора, який відпускає гріхи парафіянам. — А то ви посприяли, так би мовити, щоб мене зняли з посади директора музею, а прізвища, пробачте, не взнали.

Я почував себе ніяково. Побачивши моє збентеження, Трубников заспокоїв:

— Я не ображаюсь. Уже влаштувався на іншу роботу. — І він узяв мене під руку — Чесно кажучи, я навіть радий, що пішов з музею. Знаєте, для роботи в музеї потрібні покликання і душевний інтерес, а мені давай живу справу!

Трубников базікав, і я не знав, як од нього відкараскатися.

— Вас, товаришу Шпильовий, хвалю. Скільки відвідувачів у музеї перебувало — не злічити. Всі бачили і пилюку, і бруд, і запустіння, а от тільки ви звернули увагу і вжили дійових заходів. І за скромність хвалю! — з запалом просторікував Трубников.