Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.

— Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?

— Так, я.

— Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. — Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.

— Це я, — сказав Гречаний, — а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.

Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.

Гречаний завагався, а потім вирішив:

— Ну, якщо не назавжди…

— Довго не затримаю, — запевнив я його, — знімемо копію для музею і повернемо.

Гречаний пожвавішав:

— А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!

— Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?

— Ні, нічого… — зітхнув Гречаний. — Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.

— Так це ви, значить, були в Слобідському?

— Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?

Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.

Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.

— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.

Галинка почервоніла.

— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.

Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.

Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.

— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.

— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.

Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…

— І ви повірили?

Ліза опустила очі.

Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.

Ліза благально подивилася на мене.

— Скажіть, Матвій живий?

Що я міг відповісти їй?

— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?

Ліза журливо посміхнулась:

— Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.

Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:

«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне — наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».

Лист був написаний напередодні вибуху.

Коли Єлизавета Григорівна пішла, ми з Галиикою довго сиділи мовчки. А потім прийшов ще один відвідувач. Це був Трубников. Я шепнув Галинці:

— Зараз почнуться теревені години на півтори. Вигадай якусь причину, щоб позбутися його.

Трубников увійшов з розкритими обіймами:

— Поздоровляю і як колишній директор музею, і просто як людина. Вражений вашою наполегливістю! Лаври першовідкривача! Чого кращого можна побажати в житті?

Тут він побачив Галинку:

— Охо-хо! Та тут і ваша незмінна супутниця. Разом, значить, шукаєте.

Трубников церемонно поцілував руку Галинці, і це її так збентежило, що вона порожевіла. Колишній директор музею торохтів без упину.

— Правильно кажуть: терпіння і труд усе перетруть. Отак. А тепер ви звернулись до громадськості, і вже, мабуть, відносно Петрищева у вас немає ніяких таємниць?

— Так, майже, — сказав я.

Трубников похитав головою:

— Яким же все-таки обмеженим показав я себе на посаді директора музею! Адже, користуючись своїм становищем, я міг би гори перевернути. А я втратив навіть те, що було. Ну, так що ж ви узнали нового?

— Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.

— Значить, товариш живе у Волиогорську? — зацікавлено промовив Трубников.

— Так, — відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.

Трубников теж виглянув у вікно, і я відчув, що він злякався. Він не відриваючись дивився на Костіна.

Може, вони знайомі? В моїй голові вихором пронеслися думки: «Музей… Украдена фотографія… Аварія автобуса на Заріченському шосе… Пивний ларьок…» Так чи інакше, все це було пов’язано з Трубниковим.

Невже!?

Трубников уважно оглянув вулицю і сказав:

— Жар-рко! У вас на кухні нема холодної водички?

— Хвйлинку, я зараз принесу, — квапливо сказав я.

— Спасибі, я пройду сам. Не турбуйтесь.

Я згадав, що на кухні у нас є чорний хід, який виводив на глухий задвірок. Пускати його туди не можна. Втече.

Я хотів подати знак Костіну, але Трубников різко і безцеремонно відсунув мене од вікна.

— Що ви, справді. Задуха ж яка!

Він дивився мені прямо у вічі, і я побачив третього Трубникова: холодного, хитрого і гострого, як лезо фінського ножа. Ворог! Це поняття, що здавалось далеким і нереальним, несподівано набуло фізичних обрисів.

— Одійди! — просичав він крізь зуби.

Галинка зойкнула.

— Вадиме, що трапилось?

Тримаючи в руці револьвер, Трубников відпихав мене од вікна. Я швидко обернувся, схопив його за руку і в ту ж мить дістав страшний удар у щелепу.

Галинка закричала і кинулась до нас. Наче у сні я почув звук пострілу. Галинка опустилася на коліна і здивовано поглянула навкруги.

Трубников рвонувся до виходу. Я схопив килимову доріжку і з усієї сили потяг її на себе. Трубников упав навзнак. Я кинувся до нього, почав викручувати йому руку. Збиваючи меблі, ми качалися по кімнаті. Трубников видихався…

В цей час до кімнати вбігли оперативні працівники.

Трубников підняв руки.

Ввели ще одного чоловіка: низенького, чорнявого.

— На страховці стояв, — кивнув на нього один з тих, що вбігли.

Я подумав, що це і є той самий Чорнявий, який видавав себе за кореспондента. Важко дихаючи, я оглянувся і побачив Галинку, що лежала на підлозі. Її плаття було залите кров’ю. Не тямлячи себе, я кинувся до неї і, взявши на руки, побіг до виходу.

— Машина біля парадного! — крикнули мені слідом.

Шофер, нічого не питаючи, завів мотор. Ми виїхали на проспект.

— Швидше, швидше! — механічно підганяв я шофера, а сам дивився на загострене, бліде, найдорожче мені обличчя.

У приймальній палаті лікарні я поклав Галинку на білу кушетку. Прийшов лікар, перевірив пульс і наказав:

— В операційну.

Галинка розплющила очі. Вони у неї були бляклі. Кволо усміхнувшись куточками губів, Галинка прошепотіла:

— Вадиме, тобі двадцять очок за хоробрість…

Моя лекція закінчена. Я вже читав її морякам нашого корабля, а потім особовому складу з’єднання. Нещодавно подзвонили з політвідділу і попросили виступити в матроському клубі. Я погодився. Лекція викликала великий інтерес. Мене засипали запитаннями. Я відповідав ґрунтовно, бо тепер таки знав про Петрищева все. Останню частину, яка стосувалася подій, що відбулися після вибуху, мені допоміг узнати полковник Танюшин. Закінчивши операцію, він розповів мені таке.