— Ні, ні, — заспокоїв полковник, — вам корисно послухати.

Шофера звали Микитою Підопригорою. Він мене не впізнав. І не дивно. Бачились ми мигцем, і то в такий момент, коли автобус, не слухаючись гальма, летів під уклон. Хіба тут запам’ятаєш чиєсь обличчя? А я його примітив.

Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:

— Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.

— Так, це точно, — відповів Підопригора.

— Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?

Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:

— Ні, не могли.

— А шофери?

— Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.

— А гідравлічний привод пробили саме тоді? — втрутився Костін.

— Звичайно, — підтвердив Підопригора, — я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.

— Ось що цікаво, — задумливо мовив Танюшин, — випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?

Підопригора знизав плечима:

— Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.

Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Сорок пасажирів могли угробити… сволота!

Костін запропонував:

— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.

Микита затягнувся і поволі почав:

— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…

Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:

— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…

— Хто? — коротко кинув Танюшин.

І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.

Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.

— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?

Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:

— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.

— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.

І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:

— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.

— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.

І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:

— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?

Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.

— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.

— Ви не запам’ятали екскурсантів?

— Треба подумати.

— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?

— Здається, ні.

— Здається — не відповідь.

Полковник наказав Костіну:

— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.

— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.

— Мені можна йти? — запитав я.

— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.

Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.

Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?

Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.

Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.

Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:

— Не приїхала.

Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..

Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жінка, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.

— Нарешті зустрілися!

Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.

Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.

Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:

— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.

— Спасибі, — сказав я глухо.

— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.

Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.

— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.

— Так, непоганий.

— Давайте посидимо на лавці коло берега.

— Уже пізно.

Мура образилась:

— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?

Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.

— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.

Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.

— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.

— Царицю Нефертіті.

Мура недовірливо подивилася на мене.

— Хто це?

— Єгипетська цариця. Дуже гарна.

В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.

— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.