— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.

— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.

Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:

— Ви хіба з дитиною?

— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.

Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:

— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.

— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..

Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.

— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.

Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.

— Третя космічна швидкість, — усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.

У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:

— В чому справа?

— Гальма…

— Що гальма?

— Відмовили!

Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:

— З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!

Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.

Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.

На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.

— Ой леле! — застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.

Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.

Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав:

— Жертви є?

Ніхто не відповів.

— Жертви є? — тривожно гукнув вій.

— Галинко, — озвався я, — як ти там?

— Жива, — відповіла вона.

— Я теж живий, — відповів старий, що сидів попереду мене. Потім хтось з кутка сказав здивовано:

— Тут теж усі живі.

Шофер ще раз тихо, без будь-якої иадії на відповідь, повторив:

— А жертви?..

Йому відповіли:

— Нема… Обійшлось.

Через два дні, як ми домовлялись, я не зміг зайти до музею. Наш корабель вийшов у море. Ми провадили залікові артилерійські стрільби. Справи посувалися добре. Всі артилеристи почували себе іменинниками, в тому числі і я.

Капітан третього рангу Скосирев поздоровив мене з успіхом і спитав:

— Ну, як?

— Погано, — признався я і розказав йому про музей, бібліотеки і всі невдачі.

— Якщо вам важко, — сказав Скосирев, — я можу звільнити вас од лекції і доручити комусь із вільніших офіцерів. Доручення не з легких.

— Ну ні, тепер я вже просто не можу не займатися ним.

Скосирев усміхнувся:

— Оце мені подобається. — І додав: — Якщо документи не знайдуться, зверніться в Центральний військовий архів. А щодо порядків у музеї, то я скажу в міськвиконкомі. Людям з холодним серцем не місце в культурио-освітньому закладі.

На другий день увечері я подався до музею. У знайомому мені вестибюлі тьмяно світилась покрита пилом лампочка. Прибиральниця мила підлогу. Повернувшись на стук вхідних дверей, вона промовила, ие розгинаючись:

— Запізнились, громадянине військовий. Музей зачинено.

— А директор тут?

— Пішов директор. З годину як пішов.

Я потоптався на місці під її допитливим поглядом. Мені хотілося довідатись про контролерку, але я не знав її імені.

— У вас тут жінка працює? — нарешті спитав я.

— У нас тут багато жінок, — мовила прибиральниця, кидаючи виразистий погляд на моє запилене взуття. — Ось і я працюю…

— Контролерка чи касирка… Невисока…

— А-а, Марія Андріївна? — протягла прибиральниця. — Вона не контролерка, а науковий співробітник.

— А її можна побачити?

— Звичайно, — відповіла прибиральниця привітно. — Марія Андріївна завжди допізна в кабінеті працює. Зайдіть на подвір’я, там побачите двері. Це і буде кабінет.

Я зайшов у невеликий дворик, посередині якого росли фруктові дерева. Те, що називали кабінетом, насправді було кімнаткою, забитою штабелями товстих папок. За столом сиділа Марія Андріївна. Побачивши мене, вона усміхнулась:

— Де ви пропадали?

— Здрастуйте, — привітався я і відразу відчув себе дуже звично. — Знайшли документи?

— Не всі. Я розшукала дублікат тексту, який був під знімком.

— А знімка не знайшли?

— Ні, — зітхнула Марія Андріївна.

Я взяв аркуш паперу з машинописним текстом і прочитав:

«Подвиг Матвія Петрищева.

У жовтні 1941 року фашисти прорвались до Волногор-ська. Мотомеханізована дивізія генерала Кеніга підходила з півночі. Передусім фашисти намагалися захопити склад з вибуховими речовинами. Коли вони зайняли територію складів, пролунав потужний вибух. Склади висадив у повітря Матвій Петрищев. Він загинув сам, але зиищив багато фашистських солдатів, офіцерів і бойової техніки. Вічна слава герою!

На знімку: Матвій Петрищев».

Я подивився на Марію Андріївну.

— Для вас цього мало? — запитала вона.

— Це вже дещо. Але чому у Волногорську були розташовані склади з вибуховими речовинами? Бойові кораблі в той час тут не базувались, військових частин теж не було…

Марія Андріївна замислилась.

— Я народилась і жила у Волногорську, — сказала вона. — І теж дуже рідко зустрічала в місті військових, навіть не підозрівала, що можуть бути якісь склади. Але вибух справді був, щось висадили в повітря. Ви можете пересвідчитися в цьому, якщо поїдете на шостий кілометр Північного шосе.

Це була нова загадка. Містечко Волногорськ до війни не мало якогось особливого значення. Розташоване далеко від морських і сухопутних комунікацій, воно навряд чи могло бути місцем зберігання великої кількості боєприпасів. А, судячи з опису, вибух був потужний.

Марія Андріївна, мабуть, угадала хід моїх думок, бо підтвердила:

— Вибух був дуже сильний. Зруйновано водонапірну башту на пагорбі, хоч пагорб від місця вибуху — кілометрів за три.

Я зробив помітку в блокноті про водонапірну башту, про вибух і спитав Марію Андріївну:

— Як у музеї опинилась фотографія Матвія Петрищева?

— Не знаю. Я працюю тут недавно.

Я зітхнув. Марія Андріївна співчутливо запитала:

— А чому вас це так цікавить?

— Готую бесіду про Петрищева, — пояснив я. — Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.

Марія Андріївна почервоніла.

— Виправдовуватися нічим, — тихо сказала вона, — але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.

— Дякую, — відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.

Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.

Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.

— Ось проведу бесіду про Петрищева, — сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, — і тоді в дорогу. Хай живе природа!

Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.

— Далеко до них, — промовила вона. — Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…

До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю: