— Чого це його злить?

— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.

Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.

З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.

— А це що за люди?

— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.

Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.

Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:

— Боже мій, та це ж Гужва!

Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.

Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.

— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.

— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.

Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.

— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.

— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?

— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.

— Прізвище Петрищев вам знайоме?

— Вперше чую.

Танюшин посміхнувся.

— Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.

Саржевський пощулився:

— А що я такого зробив?

— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.

— Коли я назвався?

— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?

Саржевський стрепенувся:

— Я сам розповім.

— Тільки чесно. Все, як було.

Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.

— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…

— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.

— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…

— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?

— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.

— Ну, а чого ви приходили до музею?

— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.

— Наївно, — промовив Танюшин.

— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.

— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.

Саржевський підвів голову:

— Я збирався виїхати звідси.

Танюшин після деяких роздумів підсумував:

— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.

Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:

— Істинну правду, тільки правду!

По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.

Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:

— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.

Танюшии усміхнувся:

— В усякому разі, це зробив не Саржевський.

Відповідь мені здалася дивною.

— А кому ж іще вони потрібні?

— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…

Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.

— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?

— Я не збирався, але якщо треба…

— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.

— Ну що ж, спробуємо.

— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.

Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.

Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.

Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.

Подзвонив Скосирєв.

— Поздоровляю, — сказав він. — Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.

— Постараюсь, — відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:

— А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?

Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.

— Ні, я не вірю, — відповів я Танюшину.

— Я теж, — погодився полковник.

Опівдні подзвонили з редакції:

— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.

— Направляйте всіх на мою квартиру.

Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.

Я чекав.

Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.

— Зайдіть! — гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.

Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.

Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.

— Так і стоятимемо? — порушила тишу Галинка. — Сідай отам, а я тут.

— Спасибі, — відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.

Галинка подала мені газету і промовила:

— Ось читай, класик.

— А я читав.

— Хвастаєшся?

— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.