— Звичайно! — відповів я, намагаючись збагнути, де тут пастка.

— Вважай, що п’ять очок мої.

Ми схопилися на ноги. Спритно перестрибуючи через ряди загоряючих, кинулися до води.

Галинка була дуже гарна. Я побачив, як вона пружио злетіла над білою смугою прибою і попливла до червоного буя. Спочатку я плив брасом. Галинка обігнала мене метрів на п’ять. Я перейшов на кроль, але було вже пізно.

— П’ять очок! — раділа Галинка.

— Так я ж навмисно!

У Галинки від обурення потемніли очі.

— Навмисно?!

— Давай краще пірнати, — запропонував я, відчуваючи, що тільки так можна врятуватися від її гніву.

Ми пішли на глибину. Там ми були схожі на космонавтів у зоні невагомості. Галинка ширяла поруч мене. Її великі зелені очі у воді здавалися ще зеленішими, ніж на поверхні. Вона махнула рукою. Потім зробила розворот і шугнула вниз.

З усіх боків нас обступили водорості. Глибинна течія ворушила яскраво-зелену бахрому їхніх стебел. Цікаві рибинки, тримаючись на певній відстані, витріщали оченята на нас. Галинка досягла дна, швидко щось витягла з водоростей і полинула вгору.

На поверхні вона показала мені черепок:

— Дивись. Це уламок древньої амфори. Може, здамо її до музею?

Я іронічно посміхнувся:

— Ну, для цього тобі треба їхати в інше місто. Де ж тут музей?

— Десять очок на мою користь! — незворушно підсумувала Галинка.

— Десять очок?

— Так, бо ти не знав, що у нас є краєзнавчий музей! — І вона додала ще щось уїдливе, але я вжене слухав.

Краєзнавчий музей! Як же я про це не подумав. А що як… У мене ворухнулася надія, що, може, там є якісь відомості про Матвія Петрищева.

— Чудово, Галинко, їдьмо до музею!

Вона уважно подивилася на мене.

— Їдьмо.

Це був перший випадок, коли вона прийняла мою пропозицію без суперечки.

Ми пішли з пляжу і влізли в переповнений автобус.

Їхали довго. Десь на околиці міста автобус звернув із асфальтованого шляху і застрибав на вибоїнах.

Музей містився на тінистій і курній вулиці.

— Не дуже підходяще місце для музею, — стримано зауважив я.

Галинка промовчала.

У невеликому прохолодному вестибюлі нас зустріла жінка. Міцно стуливши тонкі губи, вона стала за касу і видала нам два квитки. Потім пішла попереду і перед входом до залу відірвала на квитках контроль. Відвідувачі, мабуть, не балували увагою цей заклад!

У першому залі все ж був один хлопчина. Розкривши рота, він втупився в чучело пугача. Сам пугач був миршавий. Замість хвоста у нього стирчав віхоть соломи. На іншій полиці стояли ховрашок, миші, їжак. Ховрашок зовсім обліз.

— Напевно, саме цих тварин було врятовано під час всесвітнього потопу, — кинув я.

Підійшла контролерка-касирка і розтлумачила, що у першому залі зібрано фауну, у другому — флору, а третій зал присвячено історії Волногорська.

— Скажіть, а в третьому залі є експонати з історії Вітчизняної війни? — поцікавився я.

— Аякже! Звичайно, — відповіла жінка' з гідністю.

Ми попрямували у третій зал. Для цього треба було пройти через другий. Тут був ще один відвідувач — у парусинових штанях і в брилі. Флора мала не кращий вигляд, ніж фауна.

— Думаю, що це не пил віків, — сказала Галинка. провівши пальцем по склу вітрини і залишивши криву смугу. Відвідувач у брилі стримано кашлянув. Здавалося, що вій поділяє наше обурення.

Я сказав йому:

— Директор цього музею — страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?

Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:

— Товаришу директор, вас кличуть до телефону.

Галинка розсміялась:

— Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».

Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».

— Поздоровляю! — сказала Галинка. — Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.

Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею — великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.

Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.

Галинка зітхала:

— Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.

Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.

— Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, — розвела жінка руками.

Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.

Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:

— Ти зірвав фотографію?

— Ні, — відповів той, — я стояв коло пугача в другому залі.

Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:

— Куди зникли експонати?

Жінка знизала плечима.

— Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.

Директор наказав:

— Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.

— Може, у вас є копії? — спитав я.

Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно:

— Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.

Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.

На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:

— Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.

— Давно нема автобуса? — спитала Галинка.

— Я ж сказав, — понуро відповів чоловік, — усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.

Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».

— А далеко до кінцевої зупинки? — не втерпів я.

— Пройдіть за ріг, а там два квартали.

— Гайда на кінцеву, — запропонував я Галинці. — У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.

Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:

— Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.

Ми йшли мовчки.

На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:

— Який піде?

Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:

— Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.

Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.

— Квитки взяли? — звернувся він весело до пасажирів.

Почулися невдоволені голоси:

— Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…

— Громадяни, бережіть здоров’я! — хвацько порадив шофер. — Зараз будемо на місці.

Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.

Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.