Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Генадій Савичев

Дисертація лейтенанта Шпильового

Пригодницька повість

Дисертація лейтенанта Шпильового - i_001.png

Я дістаю завдання

Дисертація лейтенанта Шпильового - i_002.png

Все почалося так.

Прийшов розсильний і сказав:

— Вас викликає заступник командира по політчастині. Я надів кашкет і вийшов з бойового відсіку артилерійської башти.

В каюту Скосирєва можна було потрапити тільки через верхню палубу. Нагорі я здибав штурмана. Він сказав, що до бази ще миль сорок. Я подивився вперед. Берега не було видно, але відчувалося, що він уже близько. Над кормою, мов парасольки, висіли чайки. У воді зустрічалось ламане гілля і навіть вирвані з корінням дерева. Напередодні в цьому районі лютував шторм. А дивись, і розгодинилося. Вщух пронизливий вітер, небо очистилось, і тільки на горизонті кучерявилися ріденькі хмарки.

Я вийшов у коридор, де були каюти старшого помічника і заступника по політчастині. Скосирєв сидів за письмовим столом і гортав підшивку «Красной звезды».

— Прибув за вашим наказом!

Заступник командира подивився на мене і, кивнувши головою на крісло, сказав:

— Сідайте, лейтенанте Шпильовий. — І знову почав гортати підшивку.

В цій каюті мені доводилось бувати частенько. Проте кожне відвідування було мейі приємне, бо я, як і всі члени нашого екіпажу, любив Скосирєва. Чоловік він був розумний, багато бачив у житті, і слухати його було цікаво. Під час Великої Вітчизняної війни Скосирєв тричі тонув у морі, разів з десять висаджувався з десантом під Одесою, у Феодосії, на Ельтигені і ще на одному клапті землі, який називається мисом Любові. Саме на цьому мисі його поранило в обличчя. Рожеві рубці шрамів перерізали йому чоло і щоку. Коли Скосирєв жартував: «Любов — не зітхання на лавці…» — ми розуміли його.

Переглянувши газети, Скосирєв запитав:

— Що ви знаєте про подвиг Матвія Петрищева?

Я чув це прізвище, але в зв’язку з чим — не пам’ятав.

— Адмірал Чижов, — мовив Скосирєв, — у своїх спогадах пише, що Матвій Петрищев зробив подвиг у Волногорську. Треба, щоб про нього знали і в нашій частині. Адже подія сталася недалеко від нас.

— До війни Волногорськ був невеликим прибережним містечком. У його районі не відбувалося ніяких істотних боїв. Напрямки головних ударів проходили кілометрів за двісті-триста від нього. Який тут можна зробити подвиг?

Скосирєв подивився на мене і повільно запалив цигарку. Коли він нахилявся до попільнички, глибокі зморшки на його обличчі і сивина на скронях ставали ніби помітніші.

— Як помиляються ті, хто думає, що для подвигу потрібні особливі умови, — промовив він тихо. Потім знову глянув на мене, і я побачив по-юнацькому молоді, завзяті очі. — Подвиги робили скрізь. У великих боях і в глибокому тилу. І не має значення, де саме. Головне, що ми ие повинні забувати про героїв. Ми, живі… — Скосирєв замовк. З усього видно було, що він згадав бойових товаришів, з якими ходив у розвідку, в атаки, мерз в окопах… і яких уже нема.

— Ми, живі, просто не маємо права забувати про них. У цьому наш обов’язок. І потім, усе це дуже важливо для майбутніх поколінь.

Я приєднався до його думки.

— От і добре, що ви мене розумієте. Отже, зберіть матеріал і проведіть бесіду з особовим складом про Петрищева. Конкретного матеріалу дуже мало, але його треба зібрати. Для цього потрібні наполегливість і ініціатива. Думаю, що вони у вас є.

Ці слова приємно полоскотали моє самолюбство, а доручення трохи збентежило. Чи зумію я розповісти про подвиг цікаво? Крім того, як розшукати факти, з чого починати? Здавалося, що підготувати таку бесіду в наших умовах, це майже те саме, що написати дисертацію. Так, це майже дисертація. Хвилюючись і збиваючись, я сказав про це Скосирєву.

Він засміявся.

— Ну, що ж, коли це «майже дисертація», то я бажаю вам щасливо захистити її.

Я вийшов від Скосирєва і зразу ж попрямував до корабельної бібліотеки.

В каюту я зайшов з стосом книжок і журналів. Там були мемуари учасників війни, брошури часів війни і навіть томи Великої Радянської Енциклопедії.

Лейтенант Селін і старшина другої статті Промишлянський розбирали за столом якусь зубчату передачу.

Я одсунув її вбік і поклав на стіл книжки.

Селін зацікавлено спитав:

— А що, хіба корабельна бібліотека переїжджає в нашу каюту?

— Ні, — відповів я. — Корабельну майстерню вирішили перевести в зручніше місце.

Селін засміявся:

— Хочеш попрацювати?

— Так, мені доручили підготувати лекцію.

— О! — Селін з повагою подивився на мене і на книжки. Сам він ніколи не брався за таку справу. Зате міг годинами порпатися в форсунці, ставити неймовірні досліди з хімічними реактивами, сперечатися про переваги напівпровідників і в душі мучився, що доля не наділила його красномовством. Ось чому разом з Промишлянським він мовчки зібрав у газету болти та шестірні і навшпиньках вийшов з каюти.

— Ні пуху ні пера, — прошепотів Селін у дверях.

Я погортав кілька книжок, але про Петрищева майже нічого не знайшов. У спогадах адмірала Чижова була єдина фраза:

«Подвиг Матвія Петрищева у Волногорську запалив катерників на нові звершення. В той день було потоплено два фашистських транспорті! загальною тоннажністю 5 тисяч тонн». І все.

Я це вже знав від Скосирєва. Переглянув брошури. Ні про Петрищева, ні про Волногорськ і не згадувалося. Я сумлінно перегорнув інші книжки, але так нічого до пуття і не дізнався. Закривши останню книжку, я замислився. Хто такий Петрищев? Який подвиг він зробив? Чим займався у Волногорську?

До каюти заглянув лейтенант Селін.

— Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

— Працюю, — відповів я і великодушно додав: — Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

Де експонати?

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це було заштатне містечко. У зведеннях воєнного часу я вичитав, що Волногорськ було звільнено від фашистської навали у квітні 1944 року. Записав дату до блокнота і подумав, що навряд чи допоможуть мені книги. Треба шукати очевидців… Але де?

Одного разу в неділю я лежав на гарячому пляжному піску і, може, вдвадцяте думав про Петрищева. Поруч мене лежала Галинка, студентка третього курсу кораблебудівного інституту. Дуже своєрідна істота! Коли ми зустрічалися, то завжди сперечались про стійкість морських судей або про заходи боротьби з обростанням підводної частини корпусу, про породи собак або про життя на інших планетах.

Кажуть, що є світ і антисвіт. Так от, Галиика — це анти-я. І все ж без неї життя моє було б набагато нудніше.

Ось і тепер, заклавши руки за голову, вона про щось розмірковувала.

— Вадиме! — обізвалась до мене.

— Що таке?

— Знаєш, про що я думаю?

— Догадуюсь, — відповів я непевно, бо у кожному її запитанні ховалася каверза.

— Я думаю, що ти хоч і моряк, а плаваєш гірше за мене, — сказала Галинка і, перевернувшись на живіт, почала згрібати руками гарячий пісок. Це було вже занадто.

— Ха-ха! — бадьорився я. — Дотепно!

— Аж ніяк! — Галинка стала на коліна. Її тоненька, гнучка фігура з розсипаним по плечах волоссям була дуже схожа на статуетку, яку я бачив у вітрині магазину. — Давай позмагаємось, хто швидше допливе до буя. Переможцеві п’ять очок. Згоден? — хитро глянула на мене.

1
{"b":"550340","o":1}