– Усе! Усе! Брейк! – Стась підняв руки догори. – Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що народився із золотою ложкою в роті, а не в бідній сільській родині або у якоїсь безхатниці?

– Тож будь вдячний своїм батькам!

– Красно дякую, таточку! – Стась театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом об підлогу.

– Я клоунів не запрошував! А цирк уже від’їхав! – ледь стримуючись, мовив чоловік.

– Добре. – Стась піднявся, узяв у руки валізи. – Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене й не сумуйте. Ауфідерзейн!

– Стасю! Не мели дурниць!

– Це не дурниці, а моє рішення, – спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

– Зачекай! – зупинив його батько.

– Що ще? Забув мене поцілувати в щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

– Не іронізуй, а послухай мене.

– Слухаю, таточку. – Стась повернувся. На його обличчі грала нахабна, іронічна посмішка.

– Ірина їде з тобою?

– О ні! Вона мені тут набридла! Є ще запитання?

– Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, у які ти завжди вляпуєшся.

– Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? – Стась посміхнувся. – Усе? Можна йти? Мене чекають друзі.

– Скільки їх?

– Не рахував, бо не навчили в школі – ти ж за все платиш, то навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

– А гроші ти добре рахуєш, – зазначив батько.

– Ще б пак! Це я вмію добре ще з раннього дитинства, – у голосі Стася забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович із сумом подивився йому вслід.

– Свиня! – прошепотів він услід. – Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасеві настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стась мав ті іграшки, яких й у вічі не бачили його друзі, у школі – найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, удома – дві гарно обставлені власні кімнати. А зараз він упевнено вів новенький чорний джип зі шкіряним салоном, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «опель», але Стась на вечірці в друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, яке на лихо росло дуже близько біля проїзної частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою в сумі головою й вичавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», як батьківське серце одразу розтануло, і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький джип. Зовсім неважко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Усе в житті складалося добре, і Стась задоволено натиснув на клаксон, угледівши довгі дівчачі ноги, які нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої-небудь тихої річки, наштовхнув Стася сам батько. Він звідкись повертався та випадково потрапив у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стась попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, ущент завантажених алкоголем, продуктами та спальниками, мчали по ґрунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку й так сигналили, що товстобокі корови на луках піднімали свої голови, а невгамовні гуси ґелґотіли та розбігалися врізнобіч.

– Драпу вдосталь прихопили? – запитав Стась Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

– Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, – заржав той і додав: – Погано, що баб не взяли із собою.

– Ще тут їх не вистачало!

– А якщо організм затребує дівчину?

– Знайдемо на місці. Чи проблема?

– Доярку йому або ту, від якої тхне свинями! – шпигнув Льошка, що сидів позаду Стася.

Хлопці дружно зареготали.

– Чому одразу свинарку? – Денис невдоволено скривився.

– Тоді б узяв із собою гумову бабу з «Адама та Єви», – із серйозним виглядом сказав Стась. – Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж не просять грошей, а ще вони не вагітніють.

Хлопці знову голосно розсміялися.

– Та ну вас! – махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав пачку чіпсів. – А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

– Ноу проблем, – відповів Стась і поплескав друга по плечах. – Дамо п’ять баксів комусь із місцевих, і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

– За п’ять баксів?! – Денис здивовано округлив очі.

– А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть, ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

– Та ну?! Загнув далі нікуди! – Денис скривив рота в посмішці.

– Не віриш? – Стась посміхнувся. – Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити гроші.

– Згоден, що гроші можуть багато зробити – мої предки так завжди говорять. Але чи все?

– Абсолютно! Шелестіння купюр змусить і корову танцювати гопака! – засміявся Стась.

– Я чув, що сільські дівчата падкі на грошовитих міських хлопців, – утрутився в розмову Денис.

– Звичайно, – погодився Стась. – Кожна з них має рожеву мрію – підхопити на гачок таких, як ми. Тож нас чекають приємні сільські пригоди!

– То, може, покинемо своїх краль та привеземо до міста молоденьких і соковитих доярочок? А що? Вони звичні до всякої роботи, невимогливі, тож будуть нам за міський сервіс ноги мити й воду пити, – засміявся Денис.

– Хлопці, чи ви не знаєте, що дівчата із села давно повтікали? – втрутився в розмову Льошка, що вже було почав дрімати на задньому сидінні. – До того ж я чув, що є сільські дівки, яких не можна купити за гроші.

– Монахині, чи що? – Стась єхидно посміхнувся. – Чи якісь пустельники? Так ми і їх купимо! Чи не так, Дене?

– Спробуємо, – погодився Денис. – Здається, я бачу гарне місце біля річки. Дивіться, там велике дерево, тож буде тінь, а друге похилене, щоб посидіти.

– І село поруч, – додав Льошка, виглянувши у вікно.

– Кльово! – погодився Стась. – Якщо не помиляюся, це якраз те місце, про яке мені розповідав мій коханий татусь.

Стась круто повернув кермо, звернувши з вузької ґрунтової доріжки до принишклої в тривозі серед зелені річки.

Місце біля річки Стасеві дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», – подумав Стась, оглядаючи місцевість. Тут було де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір минув чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода в річці була теплою, а шашлик Денис приготував дуже смачний. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стася до стану ейфорії. Він дурнувато гиготав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки у воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився в міцних обіймах сну.

Стась прокинувся від того, що змерз. Визирнув із палатки – надворі вже сіріло. По тому, як густо завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що настав ранок. Хлопець вийшов із намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, у горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. У багатті жевріли перегорілі чорні головешки, з яких вилася ледь помітна смужка диму та зливалася з густим туманом.