– Що скоїлося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

– Ой, не питай, серденько, не питай, – закивала головою Параска, а на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. – Лихо, та й годі!

– Та розкажіть нарешті, що сталося! – не витримала Софійка.

– Горе! Ой, горе мені, горе! – заголосила стара.

– Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться. – Соня взяла стару під руку. – Ідіть за стіл та заспокойтеся.

– Моя… моя Дашка… Ой, лишенько, та й годі, – хитала головою в розпачі бабця.

– Годі ревти, – втрутився дід. – Сльозами горю не зарадиш. Іди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

– Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! – Бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. – Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх на пасовисько його мати. Їй уже вісім десятків стукнуло, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З нього сміються, як із пришелепуватого, а він гигоче, та й годі!

– А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? – запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

– Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, – продовжила бабця. – Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

– Тьху, – сплюнув дід. – Гидота яка! Сором, та й годі!

Соня посміхнулася:

– Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

– Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше, і полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Усе життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнєва та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Які в мене ноги в такому віці? Відбігала своє, але все-таки нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? – баба Параска знову схлипнула. – Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров із дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі реготали та на кіно знімали.

– Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? – обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. – Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

– Це ще не все. Ви послухайте, що їм іще забажалося. – Стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. – Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку – тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? – похитала головою стара. – Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

– Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? – дід аж скипів. – І на них управа знайдеться! Іди до міліції, пиши заяву. Не треба цієї погані боятися!

– І піду! Піду й напишу! Усе про них розкажу! – підбадьорилася стара. – Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Софійка полегшено зітхнула – з’явилася надія, що дільничний інспектор приструнчить розбишак і ті нарешті вгамуються й дадуть селу спокій.

Софійка за день усі очі видивила на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але нудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло статися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, душу оповила справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що скоїлося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися в страшному сні. Він кохав її палко, ніжно, як і вона його, – Софійка стовідсотково була в цьому впевнена. Виходить, щось сталося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона зрозуміла б та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено колотитися. Був не страх від того, що її покинули, – лише збентеження від несподіванки. Її уява час від часу малювала жахливі картинки, але Соня відганяла їх, як надокучливих мух, щоб за кілька хвилин знову поринути в здогадки.

Дівчина видоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло, і на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

– Не переймайся, доню, – почула вона поруч заспокійливий голос діда. – Грець із ним, із тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

– Сьогодні мав приїхати Сашко, – ледь вичавила із себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

– Він на службі, доню, сама розумієш.

– Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

– Напевне, сьогодні не мав такої змоги, – заспокоїв дід. – Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала усміхнутися.

– А зараз іди спати, бо наревешся – ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любитиме?

Ось так завжди! Коли сумно, дідусь уміє і знайти слово втіхи, і пожартувати. Софійка постелила дідові постіль і пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом під яблунею сидів на лавці Стась. Він нахабнувато посміхнувся та, узявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву: як він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка?!

– Ти! Ти! Ти! – випалила Соня, задихаючись. – Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стася яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

– Нечемно, селяночко, – нахабно сказав він та посміхнувся.

– Ти, нахабо, геть звідси! – Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко, як якусь потвору, та тицьнула пальцем у бік хвіртки. – Негайно йди з мого двору!

– Тобі шкода червивого яблука для гостя?

– Ці яблука не для тебе!

– А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

– Для мого хлопця. Зрозумів?

– І де ж він? Чому зараз не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

– Бо завтра приїде й буде їсти, скільки заманеться. І взагалі нехай тебе це не обходить!

– Більше нема чим нагодувати свого милого?

– А тобі що до того. Я сказала чітко та зрозуміло: іди з мого двору. І не лише з двору. Іди геть із мого життя раз і назавжди, – ледве стримуючи себе, спокійно, але чітко карбуючи кожне слово, сказала дівчина.

– Піду лише з тобою.

– Що ти за людина?! Я тобі кажу, що в мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі втовкмачити, щоб ти це зрозумів?

– Один вечір.

– Що один вечір? – Софійка не зрозуміла.

– Проведемо один вечір разом, і ти побачиш сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.