© Талан С., 2016

© Trevillion Images.com / Nina Pak, обкладинка, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

У морозні дні 2004 року Майдан клекотів, вирував, майорів помаранчевими та синьо-жовтими стягами. З трибун лунали гучні, палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, у якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко померкло, загасивши Надію революціонерів, полишивши за собою головешки зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати, – Кохання, Сонце, Небо та Зорі…

Від легкого, грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й розплющила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки, і від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяло у всій своїй неземній красі літо. Дівчина швидко зіскочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, похапцем накинула ситцевого халатика й усміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв оживав несміливий хмарний ранок. Передранковий вітерець злегка розвіював світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Навшпиньки, щоб не розбудити діда, Соня пройшла повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку, під великою крислатою старезною яблунею, примостився масивний саморобний дерев’яний стіл. Колись він мав почесне місце на кухні, але шашіль почав підло точити ніжки, тож стіл винесли надвір, на сонце, де й залишили, – так буває: усе старе рано чи пізно замінюють на нове. Стіл, як добрий старий друг, не зник із родини, лише зайняв інше місце. На столі відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

– Ох! – мимоволі вирвалося в неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Махнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. У її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила майже два місяці! Тільки уявити: цілі два місяці! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули цю новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне в синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу гілку вишні в білому цвіту, яка одразу ж обдала її густою росою. Великі краплі впали в густу соковиту траву, розсипалися дрібними скалками й заіскрилися перлами.

– Господи! Як же мені добре! – не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге світло-руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо народженню нового дня разом із дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

– Не спиться, дзиґо? – Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено усміхаючись у сиві вуса.

– Нехай у мене зранку повно справ, – Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда. – А чому ти рано прокинувся?

– Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

– Чула, чула. Але яка потреба так рано вставати?

– Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, – кивнув головою дід у бік старого, перекошеного хліва.

– Кури ще сплять і десятий сон бачать, – засміялася Софійка. – А півень кукурікнув, а там хоч не розвиднюйся.

– Під лежачий камінь, донечко, і вода не тече, – зітхнув старий та, спираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. – Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? – Дід із любов’ю поглянув на онуку, примружив очі.

Софійка вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню, і за мить зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою картатою цератою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

– Корова в хліві, а ми їмо, – буркнув дід, але без зла, радше задля годиться.

– Я все встигну, – відказала дівчина. – Чи сумніваєшся?

– Знаю, – тихо мовив дід, і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. – Мати в тебе теж такою була, вправною та спритною.

– А ще якою? – з цікавістю спитала дівчина, і серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та дізнатися. Звичайно, можна було б розпитати бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але в її розповідях було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, болючу, але правду.

– Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любитимуть… Ось і долюбилася, – дід тяжко зітхнув.

– Ти справді не знаєш, хто мій батько? – тихо запитала Софійка, і, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

– Як-то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

– Та ні. – Дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. – Мені байдуже. А правда, що я дуже схожа на неї?

– Як дві краплі води! І волосся в неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, і очі мов дві вуглинки, і обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли усміхаєтеся. А до роботи хвацька була, як і ти в мене… Ох, – знову зітхнув старий, – Усе було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше – пиятики.

– Мати справді… багато пила? – обережно спитала дівчина.

– Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, і по тижню я її не бачив.

– Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив вибратися з дому, – несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

– А що було робити? Дитинка дома зі старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить і бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором із села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

– Вона жодного разу не приїздила до мене… коли я була маленька? – стиха промовила Соня.

– Ні, доню, жодного разу.

– То, може, її вже серед живих немає?

– А ти бабу Параску спитай: вона все знає. Живе твоя мати в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може, і добре, що моя дружина не бачить такого стидовища. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою матір, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.