– Даю вам часу до ранку, – сказав він хлопцям увечері. – Я хочу знати про цю пастушку все.

– Ого-го-го! – протягнув хтось із хлопців. – Чи ти, бува, не втюрився в сільську красуню?

– Замовкни! – скрикнув Стась і жбурнув у нього порожню пляшку з-під пива. – Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою, і все! Ясно?! Козел…

– Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? – запитав Денис. – Серед нас розвідники, кагебісти, інтернаціоналісти є? А може, серед нас є пластуни?

– Наразі в мене є гроші, за які ви так любите гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива – усе, що вони полюбляють. Ті розкажуть усе, що хочеш, що знають, і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Докурилися – далі нікуди, – розгнівано кинув їм Стась. Він іще сам не знав, навіщо йому потрібно знати про ту дівку все-все, не мав чіткого плану дій, бо рудоволоса внесла в його життя щось тривожне, неспокійне й незнайоме.

«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», – весь час крутилося в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч із коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях, і вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя просто захлинеться. Усі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося дві доби. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Усесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий, гарячий поцілунок, потоне в шалених гарячих обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, уже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз відпочивати, то можна буде помріяти про таємну зустріч уночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках, уже добу галасують на березі, як навіжені. І принесло ж їх саме зараз, та ще й на їхнє із Сашком улюблене місце!

Софійка зачинила хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір уже розсипав яскраві зірочки по темному полотну нічного неба, і настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників із міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.

– Хай тобі грець! – скинула невдоволено Софійка. – Злякав.

– Привіт, Соню, – блиснув у темряві білосніжними зубами Стась та розплився в задоволеній усмішці.

– Не привіт, а прощавай, – відповіла дівчина, вдивляючись в обличчя хлопця.

– У селі вас не вчать культури поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, – зауважив Стась.

– Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірший від татарина.

– А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, – Стась із притиском промовив «сам».

– Ой ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!

– Я думав…

– Індик теж думав, та й в борщ попав!

– Хм, – усміхнувся Стась. – Ти дотепна, але така кумедна та старомодна. Оці твої приказки… Вони такі смішні!

– Знаєш що? Іди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати, – невдоволено промовила дівчина.

– Така молода та вродлива, а буде спати сама?

– Нехай це тебе не обходить.

– Ходімо тоді до нас, повеселімося, вип’ємо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

– О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! – категорично заявила Софійка.

– Не пошкодуєш? – запитав хлопець, примруживши очі.

– Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня махнула рукою та пішла до хати.

– Зачекай! – у голосі Стася був наказ.

– Що тобі потрібно від мене?! – Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стася було зовсім поруч. – Чому ти причепився до мене, як реп’ях?

– Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

– У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

– Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? – Стась награно покрутив навсібіч головою.

– Звідки ти знаєш його ім’я? – стривожено запитала дівчина.

– Я все про тебе знаю.

– Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

– Не піду. Без тебе не піду, – уперто мовив Стась. – Хоч ріж, я нікуди без тебе не піду.

– Доведеться, – відказала Соня й пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

– А це ще ми побачимо, – процідив крізь зуби Стась і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася, ніби гойдалка, на одному цвяху.

Коли Стась повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

– Ну що? Відшила тебе селянка?

– Це ще та штучка!

– Дохлий номер!

Стась сів біля багаття, нервово запалив цигарку.

– Усе одно вона буде моєю, – сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. – Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що в мене тріщить від «зелені» гаманець.

– Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? – обережно, щоб не доводити Стася до сказу, запитав Льошка.

– Побачить – сама під мене ляже.

– А мені здалося, що ця Соня – міцний горішок, – продовжив Льошка.

– Розкушу, – упевнено сказав Стась.

– А зуби не зламаєш? – зауважив хтось із компанії.

– У жодному разі! – Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

– Навіщо вона тобі? – вставив Льошка. – У тебе є Ірка. Окрім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

– Ірка? – відмахнувся Стась. – Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

– Не вийде, – сказав Льошка. – Облиш її. Забудь.

– Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

– Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капітана, чи хто там він.

В очах Стася блиснули іскри – чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.

– Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, – твердо сказав він.

– Б’юсь об заклад, що ні. – Денис сів поруч зі Стасем.

– Що?! – витріщився на нього Стась. – Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

– Ну ти й загнув! – посміхнувся Денис.

– Так ось… – Стась гарячково підхопився з місця. – При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

– Відповідаєш за свої слова? – з недовірою запитав Денис.

– Можу навіть побитися об заклад!

– На що спір? – Денис простягнув руку.

– Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю, ви мені. Іде?

– Хлопці, – обізвався Льошка. – Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

– Добре, – погодився Стась. – Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? – Стась уже тримав руку Дениса.

– Можна внести корективи? – Льошка підійшов до хлопців. – Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

– О-о-о! – схвально скрикнула юрба.

– Перебивай! – погодився Стась.

Льошка рубом долоні роз’єднав руки Дена та Стася.

…Хлопці поснули, а Стась іще довго сидів біля багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він іще не знав, як йому діяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсім мало часу, набагато менше, ніж думають його друзі.

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну теку, поклав туди аркуш паперу з непідписаною заявою.