– Він ще тупає потихеньку?

– Так. По хліб до магазину ходить та вдома по господарству допомагає. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж розумієш, що в нас у селі біля магазину збираються люди, то й він іде туди, а я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь усі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає – дивись, уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе?! Де ти живеш, Олесю?

– Винаймаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають двічі на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру винаймати.

– Зізнавайся, хлопця маєш?

– Ні… – Олеся похитала головою та ніяково усміхнулася. – Нема в мене нікого.

– А то ж чому? Нехай тут, у селі, хлопців не залишилося, а в місті їх повно, бо із сіл туди всі повтікали. Це в нас один дурнуватий Грицько зостався.

– Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба, та й годі! – Олеся гірко усміхнулася.

– Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

– Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращого боку, гарно вдягатися, уміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати брендовий одяг у модних бутиках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

– Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може знайти тебе будь-де: у бібліотеці, на роботі й навіть на вулиці, – мрійливо сказала Соня. – Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

– А як ти познайомилася із Сашком?

– Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні помаранчевої революції.

– Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані, просто на вулиці. Розкажи, як це було, – попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

– Сашко працював у СБУ. У ті неспокійні дні його послали на майдан Незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонеркою, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я свято вірила, що ці дні ввійдуть в історію України як дні народження нового щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, – розповідала Соня із запалом. Її очі світилися, щоки палали. – Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала в натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене в цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було досить, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо, я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім білі пальці й сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

– А ти на те?

– Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, усе одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг із моїх рук древко й зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої пальці, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі щодня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий самий революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе, і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

– Як романтично! – Олеся закотила очі догори. – Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

– І в мене, – усміхнулася Соня. – Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

– Ти кохаєш його?

– Ще й як! Сашко – моє життя, – вихопилося в Софійки.

– А яке воно, кохання? – майже пошепки запитала Олеся.

– У тебе не було жодного хлопця?

– Були, – зітхнула Олеся й сумно усміхнулася. – Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

– Як це? – не зрозуміла Софійка.

– Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб усе було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке воно, справжнє кохання.

– Кохання? – перепитала Соня, і на її обличчі промайнула щаслива усмішка. – Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинальне, безмежне, як Усесвіт! Прокидаєшся вранці – перша думка про нього, лягаєш спати – його образ перед тобою, коли він поруч, нікого більше не існує у світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом, вони одне ціле, якщо болить одному, то біль відчуває й інший, радість теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох – задихнеться один, і другому забракне повітря. Ах, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!

– Чому ж ви тоді не поберетеся, щоб завжди бути разом?

– Йому обіцяли дати квартиру, але… Та й дідуся я не можу самого залишити.

– То заберіть із собою, – порадила подруга.

– Ти вважаєш, що це можливо? Чи можна його відірвати від своєї садиби? Від рідної землі? Він народився тут, життя прожив, вріс корінням у рідну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без усього цього. Але я маю бути там, де моє кохання, тому згодна жити й у хліву або на горищі, аби лише вдвох із Сашком.

– Що ж ви будете робити?

– Сама не знаю, – тяжко зітхнула Соня й додала: – Поки що не знаю. Намагаюся заглянути у своє майбутнє, а там усе туманне, розпливчате і якесь невизначене. Не хочу про це думати, бо голова від думок тріщить, як стиглий кавун, тому вирішила так: нехай усе буде, як воно має бути. Час розставить усе на свої місця. Як не може навесні настати осінь, так і я наразі не можу й не хочу приймати поспішних рішень, щоб потім не шкодувати.

– Не боїшся, що Сашкові набридне чекати на тебе й він знайде собі іншу дівчину? – обережно, щоб не образити подругу, спитала Олеся.

– Ні. Аніскільки! – Софійка заперечливо мотнула головою.

– Чому?

– Бо кохання, якщо воно справжнє, не має меж, не знає часу. Ось приїде незабаром Сашко, то, можливо, щось і вирішиться. – Соня загадково усміхнулася.

– Так він приїздить сюди? Коли? Познайомиш? – засипала Соню запитаннями подруга. – Я жодного разу його не бачила, але казали, що він у тебе гарний.

– Баба Параска розповідала?

– Так! – засміялася Олеся. – А хто ж іще?!

– І сміх і гріх. Ця бабця в нас за сільське радіо – перша транслює всі новини, іноді ми ображаємося на неї, а не стане її – будемо сумувати за плітками. У селі все менше й менше лишається жителів. Молодь уся виїхала, а старенькі потиху вмирають.

– А з ними вимирають села, – сумно додала Олеся.

Як не вмовляли Сашко із Сонею діда Андрія поїхати з ними до міста – нізащо! Не хоче їх слухати, відмахується, як від спасівської мухи: «Діти, поберіться й їдьте без мене! Не вистачало, щоб я своїми старими кістками по світу торохтів та вам заважав жити! У мене є ще, дякувати Богові, трішечки здоров’я, своє господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут, і піду в неї саме тут. Дружина, напевно, уже зачекалася мене».