– Отже, вона мене зовсім не любить? – голос Софійки затремтів від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» й ніколи не називав своєю донькою.

– Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

– А я й не переймаюся, – Софійка усміхнулася дідусеві. – Я звикла, що в мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

– Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він? – Дід хитро примружив очі, ховаючи усмішку у вусах.

– Діду, – дзвінко засміялася Софійка, і суму наче й не було. – І звідки ти все знаєш?

– Собака гавкає – вітер несе, – усміхнувся дід.

– Ну, діду! Я ж нікому не казала, що Сашко приїздить.

– У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

– Справді?!

– Їй-Богу!

– Без Сашка мені нема життя, – зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

– Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим усе скінчилося, – зітхнув дід і махнув рукою.

– Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла, і не раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе: я ніколи не повторю помилок своєї матері. Не впевнена, що своїх не скою, але ніколи не буду такою.

– Справді? – Дід пильно зазирнув в очі онуки.

– Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

– Вісімнадцять.

– От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

– Дай-то Боже, щоб і надалі в тебе було все добре.

– Так і буде! А як же інакше? – Дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. – Так ми будемо корову виганяти на пасовисько чи нехай бідолашна мукає до вечора у хліві?

…Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло, і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, у невеликій канавці, розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Незважаючи ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був веселий настрій, і вона привітала його щасливою усмішкою. Дівчина, сама свіжа, як ранок, вдихнула повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися в неї вільно й там затерпли в щасливому щемі.

У долині за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над задумливою тихою річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від короткого літнього нічного сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість буття. Відразу все навколо почало швидко оживати, прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям – і на землю посипалися міріади іскорок. Десь заґелґотали невгамовні гуси, замукали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг у височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим промінням, і дівчина, усміхнувшись гарному ранкові, стріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на осяйний німб.

– Гей, Ласко, гей, – звично гукнула Соня, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, і, привітавшись, наказала:

– Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

– А то що буде? – зухвало розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець у гумових чоботях та крислатому брилі.

– Тоді побачиш що.

– А якщо не буду ображати – поцілуєш? – засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

– Нехай тебе дідько лисий цілує! – кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

– Усе чекаєш на свого офіцера? – долинуло ззаду.

– А тобі що до того! – весело відрізала Софійка, згадавши про коханого, і, повернувшись, показала хлопцеві язика.

– Га! Га! Га! – зареготав той. Не витримав, вкусив все-таки: – Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, що на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

– А не знайде! – мовила вона, поставивши руки в боки.

– А це ж чому?

– Бо нема таких гарних, як я! – сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

– Це правда, – зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких і водночас пружних ніг, тоненької талії, худеньких плечей та золотавого волосся, що танцювало. Не дівка – вогонь!

– Ціп-ціп-ціп, – кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм щедро сипав із дерев’яного кухля.

– А ось і я! – не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. – Швидко впоралася?

– Піди відпочинь хвилинку, – усміхнувся до неї дідусь. – Рано ще на роботу.

– Нічого. Раніше додому повернуся, – відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, у легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горошок. Довге волосся Соня зібрала на потилиці у вузол.

– Не сумуй, дідусю, – легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить уже зникла з двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало в літній піні квітучих садів і пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то літа, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. У приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало тріпотіти в грудях серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта – її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайва. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко піде на побачення до Софійки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», – подумала Софійка та усміхнулася сама собі куточками вуст.

– Доброго ранку, хрещений! – крикнула Софійка, помітивши за парканом товстенького дядька Василя, що порався біля свого старенького «Москвича».

– І ти будь здорова! – бадьоро відгукнувся той.

Софія на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Дядько був не лише її хрещеним, а й батьком її шкільної подружки Галі.

– А де тітка Ліда?

– На городі. Де ж їй іще бути? День буде спекотний, то пішла щось зробити, доки сонце не піднялося високо. А ти чому так рано сьогодні?

Дядько Василь вже стояв за хвірточкою та витирав долонею піт, що виступив на його блискучій, геть лисій голові.

– Та є деякі справи, – ухилилася від відвертої відповіді дівчина, боячись сполохати своє щастя. – А як там Галинка?

– А! – махнув рукою дядько Василь. – Уся у своїй роботі. Літо прийшло – туристів побільшало, то й заманює цих товстосумів до свого агентства.

– Та хіба ж це погано? – запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. – Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?

– Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися – часу зась! – невдоволено пробурмотів дядько.